22.

Наступного ранку Ліна щаслива і виспана  намагалася не дивитися вбік Євгенія, який із привітною посмішкою пройшов повз до свого кабінету. Вона  не розуміла, чому в неї такі незвичні мурашки по тілу від його дотиків. А ще від слів, поглядів...

Гучна мелодія телефону змусила дівчину здригнутися. Вона зі здивуванням поглянула на екран – дядько Роберт.

–  Ліно, я тебе чекаю у дворі, виходь. У мене несподівано з’явилося кілька вільних годин. Перескочимо на авторинок, підберемо тобі авто. За роботу не хвилюйся. Я вже зателефонував Євгену. Він не проти.

Ліна відклала вбік телефон і аж засяяла від радості, але відразу взяла себе в руки, якраз із кабінету вийшов Сашко і попрямував у приймальню до Люсі.

Через двадцять хвилин Ліна вже сиділа в теплому салоні дядькового позашляховика й дивилася, як за вікном пропливає сіре, наче вицвіле, грудневе  місто. Кілька днів тому щедро сипав сніг, але відлига швидко перетворила його на брудну кашу вздовж доріг. На тротуарах розпливлися калюжі, в яких тремтіли розмиті віддзеркалення будинків і ліхтарів. Голі дерева стояли мокрі та похмурі, ніби теж чекали справжньої зими. Люди поспішали у своїх справах, кутаючись у шалики від сирого вітру, а над містом висіло низьке свинцеве небо, яке обіцяло чи то дощ, чи новий сніг. Але Ліні було байдуже до зимової депресії, вона вже відчувала під долонями кермо власного позашляховика.

На авторинку панувала робоча метушня, а від різноманіття пропозицій розбігалися очі. Тут можна було придбати авто різної якості: від майже «вбитих» до практично нових. Але Ліна не планувала сьогодні довго бути надворі, тому їй було не до розглядування — вологий вітер із претензією на вечірній  мороз кусав за вуха, ніс. Навіть несміливе обіднє сонце, яке все ж таки пробилося через важку ковдру хмар,  не покращувало ситуації. Але, на щастя для дівчини, дядько довго не вибирав. Вже за хвилин сорок солодка мрія Ліни про позашляховик голосно луснула й вона трохи розгублено розглядала  потріпаний життям  темно-синій Daewoo Lanos і розуміла, що краще б сказала дядькові, що в діда був Opel чи Audi. Перспектива їздити містом серед крутих і не дуже іномарок на такій машині була так собі. Ніби з’явитися на вечірку в домашніх капцях. 

Але дядько сяяв від задоволення.

–  Машина в хорошому стані! А в тебе велика практика на подібній, тому для першого авто в місті з таким шаленим рухом  ідеально.

Ліна зітхнула й подякувала майже щиро, хоч нишком позирала на практично новеньке вишневе Audi, що спокусливо блищало поруч. Довгий язик інколи дуже шкодить мріям.

Наступного дня після обіду Ліна їхала на роботу вже на своєму Daewoo Lanos. Права в неї були давно, а з рештою документів теж не виникло проблем. Зі зв’язками дядька можна було за години оформити на неї Боїнг, а не те що Daewoo Lanos.

Ліна їхала впевнено. Її абсолютно не хвилювали дороги, які перетворилися на ковзанку. Не заважала погода, яка не могла визначитися: морозити чи лити дощем.

Ліну дратувало інше: купа самовпевнених дурнів на дорозі, які в очі ніколи не бачили правил дорожнього руху й рухалися лише їм зрозумілими траєкторіями. На під’їзді до офісної будівлі вона вже майже розслабилася. Майже.

З бічної алеї раптом різко вискочила крута чорна іномарка — Mercedes-Benz S-Class. За кермом сидів самовпевнений товстий блондин у дорогому пальті, який явно вважав, що правила створені для плебеїв на Daewoo Lanos.

Ліна намагалася розминутися. Але блондин різко вивернув кермо –  і дзеркало на його машині лише жалібно дзенькнуло й повисло. Дівчина зупинилася й вийшла з машини.

Чоловік вискочив до неї, червоний від люті.

– Ти що, курко сліпа?! –  заверещав він, розмахуючи руками. –  Це дзеркало тобі за пів життя не відкупити! Ти знаєш скільки воно коштує?!

Ліну накрила хвиля відрази. Щось мерзенне, липке було в цьому типі – у його погляді, товстих пальцях, у всій цій пихатості. Вона підняла очі догори: за що їй таке щастя і як це вже дістало! Згадала впевненість дядька, тітки… І взагалі ПДР на її боці.

– З якого дива я маю щось відкупляти? –  видала вона солодко-отруйним тоном. –  Правила дорожнього руху потрібно вчити. А то купите права, а потім верещите, що хтось винен. Викликайте поліцію: там  вам краще пояснять, як  кермувати й хто кому має відкупляти.

Блондин від несподіванки витріщився. Було зрозуміло, що він не звик до подібного тону від водіїв на Daewoo Lanos.

–  Ти знаєш, жебрачко, хто я?!

– Невихований хам? – спокійно спитала Ліна.

– Я Вальдемар Бергер! – загорлав він. – І ти тут більше не працюєш!!!

Це вже було занадто. 

–  А я –  Крафт. І мені начхати на твої погрози.

Ліна з викликом посміхнулася. Підійшла до Мерса Вальдемара, одним різким рухом вирвала дзеркало, яке трималося на «чесному слові» й закинула його у відчинені дверцята.

–  Не згуби, клоун, –  кинула холодно й повернулася спиною.

Вона не пізнавала себе, навіть сама трохи  побоювалася, але з гордо піднятою головою пішла до будівлі офісу. Розуміла, що, як завжди, впорола дурницю. Але це був її маленький тріумф, і вона просто насолоджувалася ним та не хотіла думати про можливі наслідки. А потім помітила на сходах Євгенія, який дивився на неї очима повними захвату.