19.

Євген майже не слухав, що йому розповідав Лука. Його думки раз за разом поверталися до того клятого сфінкса. Чорт забирай, звідки ця Ліна бере свої ідеї  на його багатостраждальну голову? Він благально підвів очі до стелі, ніби чекав відповіді згори. Потім погляд мимоволі ковзнув знову убік дівчини. Ліна стояла самотньо, трохи осторонь. Довге чорне волосся м’яко спадало в зачісці на спокусливі плечі, ніжне задумливе обличчя, загадковий сум  в очах, і в цій сукні – така   гаряча, як гріх...

Тьху ти, який, до біса, гріх  –  тут би з котом розібратися. Бергер зітхнув. Але справді красива. Навіть дуже,  хоч і не вміє тримати язика за зубами. Євген не відчував ані роздратування, ані гніву. Лише глибоку, важку втому, яка давила на плечі й пригинала до землі.

– Ти мене чуєш, Ланселоте? – у голосі Луки бринів ледь прихований сміх.

Євген підняв погляд. 

– Я розумію, що в тебе романтика вибила все з голови, але дозволь дати одну пораду.

– А що ти ще можеш? Давай. – буркнув Євген.

Лука тільки похитав головою і заговорив вже з тривогою.

– Не кажи нікому про «Мегабуд». Чуєш? Нікому. Бо дійде до Вальдемара та Магди й  вони зроблять усе, щоб ти його не отримав.

Потім на мить завагався, але додав:

– А до Ліни справді придивися. Вона непогана дівчина. І я знаю – Генріху точно сподобалася.

Євген хмикнув.

– Невже моєму батьку може хтось сподобатися?

– Це набагато легше, ніж ти собі уявляєш. Просто треба залишатися самим собою.

Лука поставив келих на столик і поклав важку руку на плече Євгена. У цьому жесті було щось по-справжньому дружнє.

– Пам’ятай про це. А про «Мегабуд» – справді тримай язика за зубами, бо знову буде проблема на твій зад.

Бергер мовчки кивнув. Погляд його знову знайшов Ліну. Вона вже рішуче дивилася в його бік. Євген важко зітхнув: уже добре знав цей погляд – знову треба готуватися до чергового вибрику. І несподівано навіть для себе посміхнувся  – от халепа. Але красива халепа. І ці очі... Чому всі красиві жінки такі відьми? Перед внутрішнім зором на мить постала Меліса…

Євген ще раз обвів поглядом зал. Ліни вже не було. Батько теж прямував до виходу. Недбало кивнув в його бік.  Євген, не з ким не прощаючись,  поспішив за Генріхом – той ніколи нікого не чекав.

Вранці в офісі панувала приємна, робоча тиша. Євген нарешті міг спокійно зосередитися на документації.  Навіть підлеглі, налякані Люсиним азартом у підготовці корпоративу, вирішили менше бігати по коридору, щоб увечері непомітніше  дременути  по домівках.

Грім для Євгена  вдарив під час обідньої перерви.

Він  насолоджувався спокоєм та смакував  кавою, коли двері різко відчинилися. Люся сердито буркнула:

– До вас Меліса Бергер.

Євген різко схопився, кава хлюпнула на стіл, а серце прискорило ритм. У кабінет увійшла Меліса. Висока, трохи вища за нього, у дорогій норковій  шубі, з важким золотим волоссям, що спадало на плечі. На хижо-червоних губах грала зверхня, ледь помітна посмішка. Неймовірно сині, з фіолетовим відтінком очі примружилися в холодній зневазі.

– І де ти знаходиш такий неотесаний персонал? То секретарка твоя не може два слова зв’язати, то якась дурепа з котом у ліфті катається.

Євген ніби прокинувся від сну.

– Я не очікував, що ти приїдеш сюди.

– А куди? – вона підійшла впритул, поглянула трохи зверху. – До тебе в квартиру? У готель? 

Її голос  став  низьким, майже інтимним.

– Так куди ти хочеш, щоб я прийшла, Євгене?

Він витримав заворожуючий погляд і спробував перевести мову.

– Як там... батько?

Меліса відверто, глузливо засміялася. Цей сміх різав, як бите скло.

– Ти ж учора з ним був на вечірці. Думаєш, за ніч щось змінилося?

Вона відступила, недбало скинула шубу на спинку стільця й сіла, граційно закинувши ногу на ногу. Коротка чорна сукня з оголеними плечима підкреслювала неймовірно світлу, майже порцелянову шкіру. Євген не міг відвести очей. Силою волі змусив себе відвернутися.

Меліса хмикнула.

– Як там, знайшов уже наречену? А то старий лис тобі й копійки не залишить.

Євген нарешті опанував себе й холодно  посміхнувся,   ніби підіймаючи броню.

– Ти так переживаєш за мій спадок?

Фіолетово-сині очі з неймовірно густими віями пронизували наскрізь.

– А хто за тебе справді переживає? Магда з сином? Мамулька? Лука?

Євген відчув, як під ногами хитається ґрунт. Мелісо... Мелісо...

– В чому твій інтерес?

– У справедливості. – вже м’яко відповіла вона. – Хочу, щоб ти отримав те, що тобі належить.

– З яких пір у тебе така любов до справедливості? – ледь усміхнувся Євген.

Меліса граційно підвелася, підійшла впритул, нахилилася так близько, що огорнула його важким, солодким запахом парфумів. Гаряче дихання майже торкнулося губ...