18.

Наступного дня Євгеній поїхав у справах нового проєкту, а  в офісі із самого ранку  запанувала керована анархія на чолі із Люсею. Ліна навіть полишила свої романтично-практичні пошуки й мріяла, щоб завзята секретарка забула про її існування й можна було не світити талантами на корпоративі. Але пильності Люсі можна було позаздрити. Ближче до закінчення робочого дня вона пронеслася повз рецепцію, показала двома пальцями на свої очі, потім на Ліну жестом: «Я за тобою спостерігаю» і заховалася в конференц-залі, куди вже з приреченим виглядом почали підтягуватися інші співробітники.  Одне діло танцювати й співати замість роботи, а зовсім інше – у чесно заслужений вільний час.

Кілька сміливців уже бочком пробиралися до ліфта. Ліна теж замаскувалася  серед них і старанно вдавала, що не чує обурливого Люсиного:

–  Можна подумати – мені одній потрібно!

За вечерею Рената критично зміряла Ліну поглядом:

– Завтра у Роберта вечеря з нагоди ювілею. А  в нас з тобою сукня та салон. Будемо робити з тебе королеву.

Ліна зітхнула, коли уявила купу чоловіків, які будуть розглядати її, як цікавий експонат.  Але якщо вже вибирати між «королевою» та Люсиними танцями-шманцями, то вибір очевидний. Правда для пристойності почала:

– У мене робота...

Рената аж пирхнула.

– Я попереджу Луку чи Євгена. І взагалі, Ліно, я думаю, що Жені буде приємніше бачити тебе на вечері, ніж в офісі.

Ліна поглянула на змовницький вираз обличчя тітки й  зрозуміла, що з історією про кошеня вона перестаралася. 

Вечірка була в розпалі. Це був закритий захід для вузького кола «своїх», тому гості почувалися досить невимушено: одні сидли за столиками й насолоджувалися вечерею та неспішними розмовами, інші з келихами маневрували між компаніями. Біля бару точилися жваві дискусії, а в центрі залу раз у раз збиралися невеликі гурти людей, які сміялися, обмінювалися новинами й вітали господарів свята. Усі співали оди Роберту, обсипали компліментами Ренату,  навіть Сніжану, яка швиденько сховалася від цього гамірного світу за столиком у своїх соцмережах.

Ліні теж перепало чимало захоплених слів.  Вона  стояла з келихом шампанського в руках поруч із дядьком та тіткою й  не  могла запам’ятати імен гостей, від чого ніяковіла й мріяла лише про одне –  стати невидимою. Але її сукня позбавляла цієї можливості.

Червона тканина звабливо облягала фігуру, відкривала тендітні плечі, робила шию візуально довшою, а темне волосся на її фоні здавалося ще густішим і блискучішим. Рената сама чаклувала над образом племінниці  майже дві години, і тепер Ліна щоразу ловила на собі зацікавлені чоловічі погляди й почувалася від цього ще більш незручно. Їй постійно хотілося поправити декольте або перевірити, чи не вибилося пасмо волосся, хоча насправді виглядала вона бездоганно. Саме тому сховатися в натовпі не виходило. Де б Ліна не стала, червона сукня та ефектний образ миттєво привертали увагу, ніби навмисне виділяючи її серед гостей.

Ліна приречено слухала черговий комплімент дуже важливого друга Роберта, коли до банкетної зали зайшов Євгеній разом із високим чоловіком у дорогому костюмі, який відразу привертав увагу. Неймовірно худий, ніби висушений усіма вітрами світу, він одначе був втіленням якоїсь непохитної стійкості й у гаморі святкування відразу виділявся впевненим спокоєм. В його рухах і погляді відчувалася ледь помітна зневага  до галасу  й метушні навколо. 

Рената взяла Ліну під лікоть та прошепотіла: 

– Євгеній  із батьком. 

Роберт підійшов, взяв Ренату під руку, кивнув Ліні  й поспішив до Бергера. Євгеній в той час відійшов вбік і розмовляв телефоном.

– Який я радий Генріху, що ти знайшов час у своєму щільному графіку і завітав до мене. – в голосі Крафта звучала непідробна радість.

– Хіба, я міг пропустити ювілей мого друга.

Ліна слухала і не слухала люб’язності чоловіків. Вона дивилася на Генріха і здавалося, той  заповнює собою весь простір. Чоловік стояв абсолютно спокійно, не роблячи нічого особливого, але погляд мимоволі повертався до нього знову і знову: холодний Кощій в замках якого золота, як сміття, а серце десь далеко за тридев'ять земель. Ні тепла, ні світла. Складалося враження, що  навіть із дядьком говорить маска за якою лід… Ліна, здригнулася і подумки вилаяла  свою уяву гуманітарія. Звичайний чоловік, просто дуже багатий,   впливовий і який  одним поглядом може змусити будь-кого згадати всі свої гріхи за останні десять років.

– Дозволь тобі відрекомендувати: моя племінниця Ліна. Ліно, це Генріх Євгенович. Мій друг і батько твого керівника. 

Під поглядом неймовірно світлих синіх очей, дівчині здалося, що вона стала маленькою піщинкою і їй ледве не в реверансі захотілося привітатися із цим Кощієм. Та що це таке? Вона взяла себе в руки й посміхнулася.

– Євгеній мені багато про вас розповідав… —  вона побачила насмішку в очах Генріха і до неї дійшло, що вона ляпнула.

– Уявляю.

– Ні, ні!  Ви тільки не подумайте, Євгеній у захваті від такого батька…  

«Який Євгеній? Це ж мій бос! Які розповіді? Що я несу?!! Де тут  вихід і  куди бігти!!!» – пронеслася в голові у Ліни. 

Думки заметушилися в голові з такою швидкістю, що Ліна ледь не застогнала від розпачу.