14.

За години дві  дуже святкового сніданку,  Бергер-старший поглянув на годинник і кивнув головою до помічника та  секретаря, які чекали біля дверей. Чоловіки підійшли. Один забрав мейн-куна, другий, коли Генріх підвівся, почав чистити його одяг щіткою. Євген теж встав, відійшов до вікна і витер носа хустинкою, дякуючи небу, що екзекуція котом закінчилася. Магда і Вальдемар зі зловтіхою спостерігали за ним. Але радіти їм випало  недовго. Генріх недбало кинув:

– Я в офіс. Євгеній поїдеш зі мною – є розмова. 

Він розумів, що сперечатися з батьком марно:  вихідних для Генріха не існувало. Але задоволено помітив, як Вальдемар і Магда спохмурніли й  роздратовано переглянулися. 

Євгеній їхав  в авто з батьком і відчував себе кроликом  під поглядом удава. Батьку ледве перевалило за 50, але здавалося, що посмішка, радість життя, чи просто добре слово, давно вмерли в ньому і марно шукати, хоч капелинку тепла в цьому сухому й байдужому чоловіку. Біля нього хапали дрижаки, як на осінньому  протязі. Яке поговорити щиро!  Поруч  Генріха Бергера дихати було страшно: щоб не звинуватив в марному використанні повітря. Про його сукупність та черствість ходили легенди, так само як і про статки, заради яких  можна було й потерпіти це холодне, зневажливе ставлення. Принаймні так до останнього часу думав Євгеній.  Але  коли батько відвів погляд від нього у вікно –  відчув величезне полегшення. 

Вони приїхали до офісу. Центральний штаб корпорації розташовувався у хмарочосі. Усі поверхи займали філії компаній Бергера –  різнопрофільні бізнеси з різних галузей і сфер. Саме ця різноманітність  й була фундаментом його  імперії: коли один напрямок тимчасово просідав через об’єктивні обставини, інший виходив у прибуток. Корпорація Бергера не знала фінансових криз чи серйозних потрясінь, а мозком усього був  Генріх. Євгеній, очолював лише один, хоч  і значний філіал великої будівельної фірми, яка була частиною корпорації. 

Чоловіки підіймалися скляним ліфтом вгору. Євгеній  дивився на місто під ногами й розумів, чому батько обрав саме цей ліфт:  щоб показати, хто такі Бергери. Це був не просто підйом вгору, а демонстрація влади.

Попри неділю, центральний офіс батька кишів людьми. Той хто хотів працювати на Генріха, повинен був забути про все, крім своєї роботи. Довкружжя вражало підкресленою простотою дорогого інтер'єру. Класика, яка  говорила сама за себе ціною та комфортною стриманістю ліній. Попри скупість, навіть скнарість в особистому житті, в професійному – Генріх тримав свій імідж і престиж з високо піднятою головою. Євгеній розглядав все навкруги, як вперше й  розумів, що до батька йому далеко братися і в бізнесових талантах і в  умінні тримати свою марку. А  ще в   холодному, зневажливому ставленні до людей,  навіть найближчих –  коли чужі почуття не просто нічого не варті, а ніби взагалі не існують.

Євгеній зайшов із батьком в кабінет. Той, лише махнув рукою: помічник забрав верхній одяг,  секретар поклав на стіл документи. Все мовчки. Другий помічник приніс тацю з двома чашками та чаєм в заварнику. Потім, так і не промовивши жодного слова, вони вийшли. У Генріха не було прийнято багато говорити – лише слухати

Опісля Бергер-старший підійшов до панорамного вікна. Кивнув  до Євгена – той підійшов і став трохи позаду.

– Що ти бачиш там внизу?

Євгеній не дуже любив шаради  батька:   треба було швидко думати, щоб вгадати чергову  філософію і не виглядати телепнем в його очах.

– Світ у твоїх ніг? 

Генріх зневажливо скривився. 

– Твоє майбутнє без мого прізвища і статків. Зараз ти тут, а внизу під ногами порпається міський мурашник. І тобі вибирати де бути –  зверху, чи там в сірій масі.

Бергер відійшов від вікна та сів за стіл. 

Євгеній не знав чи йому сідати, чи стояти, куди подіти руки-ноги. Ну,  викопаний  кролик, який боїться зайвий раз  поворушити  вухами й дихнути. Він ненавидів себе за таку реакцію на батька.

Генріх зміряв сина з голови до ніг байдужим поглядом.

– Що є найбільшою цінністю для людей такого статусу, як я?

Розум, зв’язки, уміння бачити, розуміти? Що, відповісти? Євген намагався не показувати своєї розгубленості: підлабузник Вальдемар, точно знав би що сказати.

– Уміння тримати руку на пульсі сьогодення?

Генріх закотив очі. Потім зневажливо кинув:

– Син,  який достойно продовжить справу. Не осоромиться пам’ять, не спустить статки за вітром. Який буде за цим усім, – Генріх розвів руки, показуючи навкруги,– бачити не гроші, а  ім’я:   своє, батька, діда. 

Євген трохи незручно переступив з ноги на ногу:  батько своїми філософіями  умів загнати його в глухий кут і показати всю нікчемність. Він видихнув і щоб заспокоїтися, подумав про масштаби спадку, але це вже не допомагало.

– Я розумію, батьку. – вичавив із себе.

– Сядь вже. А то тупаєш, як страус перед очима.

Євген опустився на шкіряне крісло біля столу. Генріх пильно поглянув на нього.

– Знаєш, чому я тебе визнав?

Євгенію увірвався терпець від зневаги у тоні.

 – Бо більше не можеш мати дітей? – кинув досить різко і здивовано помітив задоволену посмішку батька.