9.

Бергер  цілу ніч думав про суботу  і настрій в нього був препаскудний. Особливої радості не додавали й справи в офісі. Не сказати, що зимові місяці  –  ажіотаж будівництва. Але розробка нових проєктів, завжди припадала  найбільше саме на осінь-зиму, а до втілення, як правило приступали весною. А  тут клієнтів, як вітром здуло. А ті що залишилися не радували масштабами замовлень.  

По дорозі в офіс зателефонував Лука.

– Євгене, я тут  з-під носа Вальдемара потягнув дуже цікавий проєкт. Але потрібно діяти швидко, щоб цей боров назад не перехопив. Там до нас на початку минулого місяця зверталася, якісь новачки з пропозиціями своїх нестандартних   матеріалів за невисокими цінами. Зв’яжися з ними чим швидше, поки я їду до замовників.  Якщо закладемо в кошторис їх ціни на матеріали, то зможемо і за свою роботу взяти дешевше  й утримаємо це замовлення в наших руках.  Цей новий об’єкт може стати  гарною цукеркою для нас, поки твій проєкт в розробці.

Лука не став чекати  відповіді й поклав слухавку, але  Євгеній міг побитися об заклад, що в останніх словах було єхидство. Взагалі по манері спілкування, складалося враження, що саме цей самовпевнений стукач продовжує керувати відділом, а він  у нього на побігеньках. Це дуже дратувало Євгенія. Але вже у своєму кабінеті він заспокоївся. Увімкнув комп і… нічого. Все зависло, нікуди не можна було зайти: ні в бази даних, ні на контракти.  Коротше – чудовий день. Євгеній спочатку знову подумав про чиїсь злі підступи, але виявилося все банальніше – технічні проблеми в центральному офісі.

Найгірше в цій ситуації було, те що потрібно було діяти швидко, а навіть Лука не пам’ятав назви фірми. Але Євгеній згадав, що постачальники самі телефонували, отже повинні були залишити координати на рецепції.  

Викликав секретарку. 

– Люсю, сходіть до  Гаврилюк і візьміть у неї  журнал реєстрації дзвінків.  Пошукайте за минулий місяць фірму, яка пропонувала нестандартні екоматеріали. Мені потрібні всі їх координати. Займіться  особисто.  І швидко –  кожна хвилина на вагу золота.

Але час йшов, а Люсі не було. І за хвилин двадцять роздратований Євгеній сам пішов на рецепцію.  

– Що тут відбувається? Я ж не на Марс послав за журналом? Гаврилюк, передайте Люсі записи і йдіть із моїх очей додому, поки нічого ще не знищили.

– Я не можу… – голос дівчини прозвучав розгублено. 

– Де журнал? – вже не витримав і гаркнув Євгеній.

– У смітнику…

– Бігом принесли… В якому смітнику?!!! – очі в чоловіка полізли на лоба.

Люся хіхікнула, але побачила  стан боса і подалі від гріха чкурнула до себе.

– Тебе, що підіслав Вальдемар із Магдою, щоб добити  мене в очах батька? Гадюка! – Євген дивився на перелякану Ліну і намагався говорити тихо, щоб не привертати увагу підлеглих, які вже почали виглядати з кабінетів. 

– Ніхто мене не підсилав. – вже мало не плакала дівчина –  Я вчора випадково викинула його разом із частиною папок, які ви мені підсунули… 

Євген намагався дихати рівно. 

– В який смітник? 

– Біля дому.

– Чорт! Ти що знущаєшся? 

– Я можу забрати. Баки вчора були порожні, значить їх не чіпатимуть комунальники ще тиждень.

Заграв телефон – Лука. 

– Ти ще там довго?  Люди хочуть знати, які ти їм  пропонуєш умови. Скільки я можу їх тут розважати анекдотами. Це поважна організація, я насилу випросив  їх для тебе в Генріха, щоб хоч трохи реабілітувати в його очах. Він і так хотів їх передати Вальдемару, бо це не зовсім наш формат. Та я тут наплів про всілякі ексклюзиви та ніштяки, тому бігом ворушися, бо біля тебе і я осоромлюся. 

– Затримай їх на хвилин сорок. Це ж їм потрібен проєкт…

Лука ледве не задихнувся в телефоні. 

– Це нам потрібне це замовлення, бо з твоїм керівництвом скоро із шапками будемо стояти під офісом.

– Сорок хвилин і все буде.

Перервав телефон і розлючено глянув на Ліну.

– Бігом до моєї машини. І молися, щоб журнал був там.

Цілу дорогу вони мовчали. Євгеній люто сопів, стискав кермо так, ніби хотів його вирвати до бісової матері й думав, що для повного щастя в житті, ще тільки в смітниках не рився. 

Машина зупинилася біля баків. 

– Де? –  прошипів Євгеній, 

Ліна несміливо кивнула в сторону крайнього. Чоловік вже й сам молився, щоб там лежав тільки їх пакет. Але дива не трапилося. В баку було вже третина сміття і судячи  по запаху половина –  із якоїсь давнішньої вечірки, яку вирішили прибрати на зло їм саме сьогодні.

Ліна поглянула всередину.

– І що робити? 

Євгеній буркнув:

– Лізь.

–  Я не полізу! – очі дівчини  стали великими від обурення.

– Раніше треба було думати.   – сердито прошипів Бергер.

А далі почалася, якась сюрреалістична картина: молодий респектабельний чоловік в дорогому пальті, запихає до сміттєвого бака красиву чорноволосу дівчину в елегантному одязі. Причому виходило це не дуже. Баки були досить високі,  а спідниця Ліни – вузька. Крім того, вона традиційно забула перевзутися і була у своїх «улюблених» туфлях,  які позлітали. Коли врешті розхристана Ліна опинилася у контейнері, то навіть засичала – її боса нога наступила на щось вельми неприємно м’яке і холодне. Євгеній роздратовано закинув їй туфлі.