6.

Ліна боялася зайвий раз дихнути за своєю рецепцією. Вона перевзулася в балетки, бо її другої туфлі ніде не було видно і майже з відчаєм  спостерігала, як прибиральниця миє підлогу біля ліфту. Це ж треба – вдруге стати посміховиськом, та ще на очах у майже всі працівників. І приспічило їм обговорювати в холі вчорашню пригоду  з макетом, саме коли вона знову влаштувала «шоу». Добре, що тут лише кабінети керівників та розробників проєктів, а основна маса офісних  робітників зосереджена на інших поверхах. Але все одно образливо… Ліна тихенько шморгнула носом. Навіть поплакати не було як – постійно повз туди-сюди снували колеги й кидали на неї дивні погляди. Причому «повз»  проходили, щось занадто часто. Щоб трохи заспокоїтися Ліна  прошмигнула в кімнату відпочинку, зробила чай і знову заховалася за стійкою, але до чаювання діло не дійшло.  Біля рецепції загальмувала Люся і безапеляційно заявила:

– Ну, все. Пакуй валізи.

Ліна  спробувала пожартувати.

– Куди? На Мальдіви?

– На вихід. Бос сказав принести твою справу. 

– Може обійдеться?

Люся скептично зміряла Ліну поглядом.

– Раніше потрібно було думати, а не саботувати важливі презентації та обливати боса «Колою».

– Це випадковість...

– Це ти тут випадковість. – кинула вже досить сердито Люся і пішла.

Ліна справді не розуміла чому Люся так близько прийняла до серця ситуацію з босом. Можливо, крутить з ним шури-мури? Але  в наступну хвилину,  навіть засміялася від абсурдності таких фантазій.  Згадала погляд Генріховича  у ліфті. Такому відразу королеву подавай. Точно не стане  розмінюватися на якусь Люсю-секретарку. 

Повз пробіг Олександр –  головний дизайнер макету, який завалила Ліна. У нього погляд був ще страшніший ніж у боса. Потім, пройшло ще кілька колег. Усі вони дивилися на неї, як на ворога нації. Ну, тобто –  їх офісу. 

Врешті підійшла Люся й сердито пробурчала.  

– Іди, шеф тебе викликає. – і не чекаючи відповіді розвернулася, щоб іти.

Ліна вже не витримала.

– Люсю, ти мене знаєш лише два дні, а ставишся, як до ворога.  Я розумію роздратування боса, але чому ви всі в офісі  дивитеся на мене, як вовки на ягня?

– На вівцю. – пирхнула Люся і розвернулася до Ліни. – Ми через тебе без премії залишилися. І це перед новорічними святами. 

Потім зміряла її роздратованим поглядом.

– Наш відділ займається нестандартними, ексклюзивними замовленнями, тому їх не так  багато і вони складніші ніж звичайні. Цей  проєкт ми ялозили купу часу і бос обіцяв, якщо справимо враження, докинути до зарплати чудовий презент. Колектив тут молодий, і плани в кожного на премію були грандіозні. А тут тебе принесло на нашу голову, точніше на голову Євгенія Генріховича.

Ліні стало совісно. 

– Я не спеціально…

– А що мені твоє «не спеціально»? Я уже забронювала для себе та сестри путівки до Таїланду на свята. Навіть завдаток заплатила. – Люся спересердя  махнула рукою  та  пішла вбік кабінету боса.

Ліні стало справді неприємно за своє падіння й  шкода Люсю, Сашка та інших.  Вона, якось не подумала,  що через неї постраждали люди, які стільки праці вклали в проєкт, а  отримали пшик. Ліна розуміла, що бос і колеги, мають право дивитися на неї косо. З важким серцем та думками вона пішла на килим до Бергера-молодшого.

Коли дівчина зайшла до кабінету, бос уже відмитий і спокійний вивчав теку в себе на столі. Зніяковіла і зовсім закусана совістю, Ліна деякий час розгублено розглядала просторий кабінет із дорогими меблями та величезними вікнами. А потім врешті зібралася та вирішила попросити вибачення у багатостраждального боса  за все. Вона глибоко вдихнула й почала:

– Я б хотіла перепросити за макет та сьогоднішню «Колу».  Я не винна… Точніше винна, але не дуже, то все павук і автобус. В автобусі трусило, а  про павука я думала, що він впаде на макет.  Але впала я, а «Колу» збовтало в автобусі. Я взагалі не люблю павуків і «Коли». Якось так. Я більше не буду збовтувати павуків, та кидати колу.

Ліна замовкла, подивилася на обличчя боса, де не було  жодного співчуття. Тоді приречено зловила холодний зневажливий погляд і зрозуміла, що оратор з неї ніякий.

– Навіщо збовтувати павуків? – спитав бос.

– Що? – перепитала Ліна. 

Вона не зрозуміла до чого це запитання – якийсь дивний цей Євгеній, видно головою вдарився… І їй стало ще совісніше.

– Ви сказали, що більше не будете збовтувати павуків. – намагався зрозуміти бос.

– Я? – та вона не пам’ятала від хвилювання, як її звати, не те що казала.

Євгеній спалахнув гнівом.

– Ви наді мною знущаєтеся? Послухайте мене, таким як ви тут не місце. У свої 21 – ви безвідповідальна, незібрана, халатна особа. Через вас постраждали люди та репутація офісу. Вам не місце в команді, де успіх всіх залежить від дій конкретно кожного. Ви ще не раз із таким ставленням до роботи завалите старання всього офісу.  Пишіть заяву на звільнення за власним бажанням. Не псуйте життя іншим. 

Ліна знітилася. Згадала Люсю, Сашка, подумала про інших колег, які на свята залишилися через неї без премії. Євгеній правий. Прикривай, не прикривай дядько, а їй тут не місце…