4.

Ліна  погано спала. Навіть м'ятний  чай не допоміг. Заснула під ранок. 

– Дівчата,  вставайте, бо запізнитеся. – голос тітки лунав по квартирі, як сурма судного дня.

Ліна натягнула ковдру на голову і в очах пропливла вчорашня ганьба. Це звичайно, добре, що її не звільнять, але…  краще б звільнили. Одна думка, що потрібно знову зустрітися з босом – викликала паніку. А ще перепрошувати! Жевріла лише одна слабенька надія, що він сама не захоче її бачити.

Ліна одягалася, як сонна муха.

– Давай швидше. – заглянула в її кімнату Рената. – Сніданок холоне.

– Дякую, але я не буду. Апетиту немає.

 – Кави або чаю хоч попий  із бутербродами.

Ліна похитала головою.

– Дякую, щось не хочеться.

Вона справді не хотіла вранці ні снідати, ні пити, а лише, щоб стався потоп, чи на крайній випадок землетрус і була поважна причина не йти в офіс.  Але дарма. Навіть нічний мокрий сніг припинився.

Врешті тітка не витримала кислого обличчя Ліни й спитала з легким нерозумінням:

– У тебе немає причин для переживання і ти вирішила їх вигадати на рівному місці? Може досить накручувати себе за вчорашнє? 

–  З чого ти  взяла, що я переживаю?

Ліна з усіх сил намагалася  говорити бадьоро і  вичавити з себе хоч трохи оптимізму, тому навіть пожартувала:

 – Та я спокійна, як пітон під час зимової сплячки. Все цілую, я  побігла.

І швидко накинула пальто, вхопила сумку і навіть переступила поріг квартири.

– Капці скинь і одягни черевики, пітон ти наш холоднокровний. – засміялася вслід їй тітка.

Ліна зрозуміла, що заледве не пішла на роботу в домашніх капцях  й почервоніла. Швидко перевзулася.

Рената дістала гаманця.

– В тебе є гроші на таксі?

Дівчина аж закрутила в обуренні головою.

– Та ну його.  Я краще на автобусі. Набагато дешевше, а результат, той самий. – махнула рукою й вискочила у двері. 

Свого транспорту Ліна ще не мала. Дядько їхав на роботу ні світ ні зоря, а салон тітки Ренати та приватний ліцей Сніжки були в протилежному напрямі. Тому єдиним способом, яким вона могла добратися на  роботу була маршрутка, бо щоденне таксі дівчина вважала марнотратством чистої води.

Ліна  стояла на зупинці, а маршрутка вже так нічогенько запізнювалася. Дівчина дивилася на калюжу, біля якої сиділи горобці та заздрила їм не по-дитячому, бо  в роті так пересохло, що аж шкрябало в горлі й  постійно хотілося кашляти. Люди навколо почали вже навіть  підозріло коситися на неї. 

Ліна  поглянула на гори брудного снігу на дорозі, на калюжі, які вже підмерзали, виглянула  на дорогу із-за машин  і врешті наважилася. Поруч зупинки був магазинчик –  вона  вскочила туди, прошмигнула попереду інших покупців.

– Я тільки води, у мене маршрутка.

– У всіх маршрутки! 

– Знахабніла геть!

– Я тут в черзі. – і Ліну добряче хтось штовхнув.

Дівчина зрозуміла, що пахне скандалом, вхопила першу-ліпшу пляшку у найближчій розпакованій  спайці, й  не чекаючи решти, вилетіла у двері. І якраз в останній момент встигла запхатися в маршрутку. 

Вже в забитому автобусі зрозуміла, що трилітрова пляшка «Коли»  в руках –  така собі ідея. Автобус добряче  трусило, він постійно смикався: дороги після нічного снігопаду були в жахливому стані, а на додачу почав братися морозець. Крім того, вранці  всі поспішали й маршрутку постійно намагалися обігнати, підрізати, а сама вона була вщент забита і Ліну постійно штурхали з усіх боків. Але попри такі екстремальні умови, дівчина  спробувала відкрити «Колу». Тільки почала відкручувати –  пляшка засвистіла, напій запінився, а пасажири поруч подивилися на Ліну, як інквізиція на відьму і накрили «чудовими» коментарями:

– Розум є?

– Ти що з головою не дружиш? Забери її від мене!

– Обіллєш, я тебе так напою, що більше нічого не захочеш. 

Коротше, Ліна зрозуміла, що навколо всі якісь  нервові та краще не ризикувати. Притулила до себе пляшку і удала, що нічого не робила. За годину знущання по дорогах,  маршрутка нарешті подолала двадцятихвилинний шлях до Ліниної  роботи. Та випала з автобуса і як ошпарена рвонула з пляшкою в руках  до споруди офісу.

Ноги трохи роз’їжджалися, але дівчина  вдало пробігла трьохсотметрівку, влетіла по сходах в хол, і все-таки встигла в останні секунди тицьнути картку охоронцю.  

Видихнула Ліна  лише біля ліфта. Він був порожнім –  більше сміливців, які на останніх секундах прориваються на роботу, сьогодні не було. Але коли двері вже закривалися, їх притримала рука із золотим перснем і в ліфт зайшов… Євгеній Генріхович. 

Секунду вони мовчки дивилися одне на одного, а потім Ліна розгублено писнула:

– Доброго ранку Євгенію Гріховичу… Горіховичу… Генріховичу. – і зрозуміла що краще б її звільнили ще вчора.

Міцніше притиснула пляшку до себе і так кривенько  посміхнулася: яке вже там перепрошувати, коли навіть по батькові боса вилетіло з голови.