3.

Євген Бергер  швидко йшов по коридору офісу до свого кабінету. Понад усе він хотів опинитися на самоті, щоб оговтатися після падіння. Ні, не фізичного, а  морального.  Три місяці тому він очолив «Сальвадор Дизайн» і прагнув продемонструвати батькові свої таланти блискучого керівника й  довести, що вартий цієї посади. До підготовки проєкту торгово-розважального центру Євген підійшов із максимальною серйозністю. Для розробки оригінального і нестандартного плану було залучено купа спеціалістів, витрачено чимало ресурсів, а  презентація мала стати його хвилиною слави перед батьком. Але на його голову звалилася, якась дівка і всі плани пішли коту під хвіст. Євгена тіпало від гніву: як він тепер  пояснить батьку зірвану  презентацію?  А ще такий сором перед підлеглими! 

В кабінеті Євген  налив склянку холодної води. Випив, трохи подихав. Не встиг заспокоїтися, як не стукаючи до нього зайшов Лука.  Цей  високий шатен, завжди одягнений з голочки  та із неймовірним чуттям на успішні справи,  бісив його до оскоми на зубах.

Ніби знущаючись, Лука акуратно  поставив на шафку біля дверей жіночу туфлю і  накрив шийною хустинкою із логотипом фірми. Це вже було занадто для нервів Євгенія і він роздратовано кинув:  

– А стукати тебе не вчили?

 Лука поблажливо посміхнувся.

– Пробач Євгенію, цей кабінет був моїм 7 років. Я по старій звичці. Вийти й постукати? – і не чекаючи відповіді, спокійно підійшов і сів біля столу.

Євгеній вирішив не вестися на провокацію. Лука був улюбленцем його батька. У двадцять п’ять років він заснував «Сальвадор Дизайн» і став автором безлічі успішних проєктів. Коли Генріх поставив на чолі філії сина, Луку залишив його заступником та ще й удвічі збільшив зарплату. Євгеній не сумнівався, що цей підлабузник тепер рахує кожен його промах, «стукає» батькові та чекає слушної миті, щоб знову очолити відділ.

– Не треба. Що там з макетом? 

– Все добре. Вже прибрали та викинули в сміття. –  й знову посміхнувся.

У Євгенія смикнулося око – ах, ти підла собака!

– Зробимо презентацію без макета. 

– Він був її основою. Вся презентація крутилася навколо нього.

– Обійдемося. – Євгеній вже відверто дратувався.

– Слухай, не підіймай бурю. Це внутрішній проєкт фірми. Зателефонуй батьку, нехай зачекає кілька днів, поки твої майстри-умільці зліплять новий з підручних матеріалів. А сам займися іншими справами,  чи дотисни Марченка.

Євгеній вдав, що не почув глузування в тоні заступника. Сів у крісло. 

– Щоб завтра, цією дівкою навіть не смерділо в мене в офісі. 

Лука знизав плечима.

– Вона племінниця Крафта. 

– Та мені все одно. Щоб я її більше тут не бачив. 

Лука  заговорив примирливим тоном.

– Ти, Женю не зрозумів. Вона племінниця Крафта  і в офіс її взяв твій батько.

Євгеній спалахнув:

– А я тут директор. Тому в шию її. Все виконуй.

– Слухаю і підкоряюся. – чоловік із тією самою гидкою поблажливою посмішкою пішов до дверей.

Євгеній, був точно впевнений, що жалітися батькові.  Зітхнув і викликав помічників по проєкту. Після доброї години суперечок, було вирішено відкласти презентацію, поки не виготовлять новий макет. Коли він вже був на паркуванні, зателефонував батько. В його голосі  була холодна іронія.

– Як там твоя блискуча презентація?

Євгеній подумки вилаяв «стукача».

– Якраз їхав до тебе, щоб поговорити. У нас форс-мажор. Одна дурнувата дівка рознесла макет. Потрібно зовсім небагато часу, щоб відновити.

Генріх досить зневажливо кинув: 

– У тебе було досить часу. Зараз ми зосередимося  на проєкті  Вальдемара…

– Батьку!

–  До твого повернемося після Різдва. Можливо, але не точно. І щось зроби із порядком –  бардак завів в офісі. За часів керування Луки – всі були на своїх місцях і прибиральниці й адміністраторки. 

– Якраз, про ту Крафт…. Я її звільнив. 

– Євгенію, не псуй моєї думки про тебе остаточно. Ти навіть не цікавишся прізвищами найближчих співробітників. А  Вальдемар знає імена звичайних робітників на своїх об'єктах. Бери приклад. А племінницю Крафта  не чіпати. І не забувай, що я чекаю тебе з нареченою на Різдво.  Хоч тут не розчаруй мене. – і перервав зв’язок.

Євгеній їхав додому і розумів, що племінник батька – Вальдемар, знову «обскакав»  його. Цей самозакоханий пихатий боров постійно терся в центральному офісі й вів чимало будівельних проєктів.  Генріх постійно тикав сина  носом в його досягнення. І ще це сімейне святкування… Набрав Віолу.  Та відповіла лише з третього разу.

– Де тебе носить! – скипів Євгеній навіть забув привітатися. 

–  Що потрібно? – голос дівчини  був трохи сонний.

– На Різдво нічого не плануй –  мій старий організував родинні святкування. Сказав, щоб я був з нареченою.

– Я заміж виходжу. 

– Та мені все одно… Що, коли?  Ти мені на свята потрібна, а там виходь хоч через день. Де я зараз знайду когось іншого? Я добре заплачу.