Квартиру огортали листопадові сутінки. За вікном падав важкий мокрий сніг і зривався вітер. А у вітальні було тепло й затишно. У каміні весело потріскував вогонь, а чашка м'ятного чаю приємно гріла руки Ліні. Дівчина сиділа на дивані, підібгавши ноги, й намагалася заспокоїтися після феєричного першого робочого дня. Але виходило не дуже. Її настрій був схожий на погоду за вікном. Хотілося забитися кудись у темний куток і похлипати носом або провалитися крізь землю від сорому.
Але остаточно впасти в глибокі страждання Ліні не дала тітка Рената. Красива доглянута жінка трохи за сорок, дивилася на світ із флегматичною незворушністю, і здавалося, не існує ситуації, яка може порушити її спокій. Вона поправила своє русяве волосся, що недбало вибивалося кучерями з низького домашнього хвостика й сіла поруч на дивані. Попри комічно-драматичний характер ситуації, тітка намагалася не посміхатися.
– Що там у тебе трапилося сьогодні в офісі? Розповідай, що за акт вандалізму з елементами замаху на вище керівництво.
І хоч у спокійному голосі Ренати звучали іронічні нотки, Ліні було не до сміху.
– Та не хотіла я зривати презентацію чи когось прибивати. Чесне слово. Ну, принаймні у свій перший робочий день, – і Ліна насилу стрималася, щоб не заридати від пережитої ганьби.
– Ага, так ми тобі й повірили, – просунула руду голову в двері розтріпана веснянкувата дівчина.
Ліна спалахнула від обурення, але тітка, не обертаючись, сказала:
– Сніжано, закрий двері й не підслуховуй нашу з Ліною розмову. Йди краще позаймайся – в тебе контрольна завтра.
– Теж мені таємниці Мадридського двору…
– Сніжано, – голос тітки звучав безапеляційно, – іди до себе.
Шістнадцятирічна дочка Ренати не стала далі випробовувати терпіння матері, а тільки скривила гидку мордочку, показала Ліні язика і закрила двері.
Та зовсім розкисла і навіть хлипнула – у неї й так не було настрою, а тут ще це дівчисько… але Рената підлила їй чаю й спокійно сказала:
– Не зважай, вона не зі зла. Просто ревнує. Їй незвично, що в домі є ще одна людина, якій ми з Робертом приділяємо увагу. А тепер розповідай, що трапилося в офісі.
Фірма «Сальвадор Дизайн» була частиною найбільшої й найуспішнішої в країні будівельної компанії «Мегабуд Бергер». Відділ займався розробкою нестандартних дизайнерських проєктів і очолював його єдиний син гендиректора. Людей з вулиці в такі місця не беруть, і Ліна потрапила в центральний офіс філії виключно завдяки проханню свого дядька, який був другом і лікарем Бергера-старшого. Її кар’єра мала розпочатися з роботи на рецепції.
Сьогодні був дуже важливий для фірми день, і з самого ранку в офісі панувала робоча метушня. На завтра була запланована презентація проєкту торгівельно-розважального комплексу, розробка якого тривала кілька місяців. Усі в офісі були зайняті останніми приготуваннями. Сам бос поїхав у справах у «Мегабуд» і мав з’явитися тільки після обіду.
Ліна нудьгувала за рецепцією й спостерігала, як усі кудись поспішали. У цей момент вона мріяла лише про одне – якнайшвидше зняти туфлі на високих підборах, які були тісними й незручними. Цей офісний дрес-код був для неї справжнім випробуванням. У повсякденному житті вона ніколи так не одягалася, тому різка зміна іміджу в перший робочий день не додавала впевненості. І якщо із зеленою шовковою блузою і вузькою чорною спідницею за коліна, ще можна було миритися, то туфлі-човники на високих підборах її ноги сприйняли, як тортури в лещатах. А Ліна ще дивувалася, чому в адміністратора на рецепції така висока зарплата. Та за те катування, яке переживали її нещасні пальці, ще потрібно премію додати!
Але спокійно постраждати дівчині не дала Люся – особиста секретарка Євгенія Бергера, яка метеором пролітала поруч. Трішки пригальмувавши, вона проторохкотіла:
– Ліно, будь другом, занеси в конференц-зал воду й розклади програмки. Усе візьмеш у моїх шафках. Мені терміново треба забрати костюм боса з хімчистки! – і не чекаючи відповіді, зникла в коридорі.
Спокійні страждання перейшли в активні. Думаючи не надто добрі речі про кляті туфлі, Ліна пошкандибала виконувати доручення. На щастя, у конференц-залі нікого не було, тож можна було кривитися без зайвих свідків. Вона швидко розставила пляшки з водою, склянки, акуратно розклала програмки й із цікавістю почала розглядати все навколо.
Конференц-зал був дуже просторим і світлим, зі зручними диванчиками біля невисоких столиків. На стіні висів білий екран для слайд-шоу, поруч стояв стенд із проєктними планами.
Але головним елементом презентації був макет торгівельно-розважального комплексу під екраном. І тут Ліна зависла від захвату. Це був справжній витвір дизайнерського мистецтва. Він стояв на подіумі з м’якою LED-підсвіткою, яка змінювалася під сценарій презентації. Будівлі комплексу виготовили з прозорого матеріалу, що нагадував скло, але був пружним і безпечним. Світло легко проходило крізь нього, створюючи ілюзію справжніх вітрин і панорамних вікон.
Між будівлями розмістили мініатюрні дерева, зелені зони, тераси кафе й навіть фонтани з імітацією води. На доріжках застигли маленькі автомобілі. Варто було натиснути кнопку – і комплекс оживав: спалахували назви, теплішала ресторанна частина, м’яко світився кінотеатр чи паркова зона, або світло заливало торгівельні приміщення.