Розділ 16. Розкажи мені

Розлючена й обурена смикаюсь в сторону, натикаюсь на руку Кості. Смикаю і вириваюсь. 
«Розлучена». Та ясна річ! А сам? 
Подивись на нього!  Сто років не було, а тут явились.. обидва! Господи! Зупиніть цю землю, я зійду! 
Бугайова ще не вистачало для повного комплекту. Ну так, щоб вже остаточно мене доконати. І що йому треба, взагалі?

— А якщо скажу, що скучив.. 

Упс. Схоже, я озвучила останню думку вголос.

— відповім, що не вірю. Кость! Це просто смішно. — невесело осміхнулась. — тебе не було майже одинадцять років. І обʼявився як раз, коли зустріла твого дружка. Що, знову намолов чогось, і ти повірив? Чи що? Ви ж мені всю душу вивернули, всі нитки повисмикували, що тримали мене на цій землі.

Мій монолог супроводжувався насипанням яєшні з ковбасою на овочами на тарілки. Далі була кава і нарешті я вмостилась за стіл, де сумирно сидів Костя і слухав…

Він нічого не казав . Не сперечався. Тільки хмурився і жовна вилицями перетинав. А це означало, що….він злий. Та мені було все одно..

Мені було все одно, як він дізнається правду. Правду, яка одна. Перекрутити майже неможливо. Він все одно рано чи пізно все дізнався б.

— То ти одружений? 

Вирішила перевести тему і нарешті поїсти. 
— Так. Поки що. В процесі розлучення.

— он як.. — протягнула.

— Виявилось, що одного кохання на двох не достатньо. А жити тільки заради дитини це найбільше глупство. — промовив Костя, підгрібаючи страву на виделку.

— Дитина?

— Дівчинка. Маша. Трохи менша за твого сина…

І тут мені б подавитися по класиці жанру, зробити здивований вигляд, учинити скандал штибу: як ти міг? Слідкував? 
Але.. я кивнула і продовжила їсти. 
— Так. Чудовий вік. Вже не малі, але й не підлітки. Вся жесть попереду, але найбільший гємор вже подолали.

Здається , здивувати Костю мені вдалось, бо он як чоловік закашлявся. Подавився рідненький. Моє самолюбство протирає свої ручки. Та все одно, підіймаюсь і стукаю чоловіка по спині.

Відкашлявшись, Костя підіймає на мене свої яскраві очі і промовляє…:

— Алю, розкажи мені все…