Глава 31

Як тільки Трейсі вийшла разом з батьком на коридор, Серафим обережно підійняв її на руки.

-Я хочу показати тобі одне місце.

Летіти з батьком їй було набагато страшніше, ніж з Люцифером. Та Трейсі намагалась усіма силами приховати страх. Вони летіли високо за межі пекла. Дівчина побачила дві маленьких цяточки, одна-це школа, інша-пекло.

-Куди ми летимо? -з цікавістю підійнявши погляд, Трейсі помітила багато шматків землі, і чим вище вони підіймались, тим краще було видно, що на тих шматочках росли дерева з різнокольоровими листочками. На одному дереві листя було яскраво червоного кольору, на іншому-блакитного.

-Дерева звичайно тут гарні, але нам не сюди. -через декілька секунд відповів Мітчер. Трейсі вже було не так страшно, вона відчула міцні, надійні руки, що ніколи не відпустять її, і це дуже заспокоювало. Вона вперше змогла насолодитись польотом, розуміючи, про що саме говорять усі, хто має крила.

Коли минула же одна хвилина, Трейсі починала нудьгувати, не розуміючи, якщо те саме місце так далеко, то яому б не скористатись хмароворотом?

Над головою невизнаної промайнула тінь, після якої вона прудко підійняла підборіддя. Її очам відкрився маленький, червоний будиночок.

-Що це за місце? -Серафим обережно поставив невизнану на кам'яну підлогу, доріжка якої вела до дверей будиночку. 

-Трішечки земних спогадів. Ти навряд чи пам'ятаєш, але у ньому жила ти, я і твоя мати. Коли я загинув, Сильвія відразу ж продала будинок. 

-Можна зайти? -Трейсі не вірила своїм очам. Зараз вона стоїть біля того самого щасливого будинку, де провела найкращі роки свого життя. 

-Звичайно. Цей дім тепер твій. 

Радісно посміхнувшись, дівчина впевнено підійшла до дверей, які легко відчинились. Скрізь була ідеальна чистота і все виглядало досить охайно, не зважаючи на вік меблів. 

Величезна вітальня з великими вікнами зустріла досить привітно. З правого боку були двері, там знаходилась кухня. Трейсі згадала про фотографію, яку зробила Сильвія саме на цьому місці, у маленькій кухні. Мітчер радісно тримав Трейсі на руках, а маленькі рученята тягнулись до обличчя батька. 

-Ти часто не могла заснути, тому я гойдав тебе ось тут. -Мітчер підійшов до крісла та великого вікна вкінці кухні. 

-Я знаю. Мама показувала фотографії. 

Трейсі вийшла з кімнатки та підійнялась  дерев'яними, скрипучими сходами на другий поверх. Дверей було не багато,всього три. Перші двері приховували за собою спальню її батьків, другі-вбиральню, а останні, ті, що посередині, дитяча кімната. Довго Трейсі не затримувалась на спальні батьків, відразу ж попрямувала до своєї. Рожеві стіни з різними слониками, пташками, лисичками та їжачками гармонійно підходили до маленької краватки, над якою весело гойдаючись, висіла іграшка.

-Якщо хочеш, ми можемо переробити дизайн дому.-спочатку Мітчер хотів показати їй спільне минуле, але тепер починав сумніватись. Його турбувало те, з якими очима вона все розглядає. Неначе цей дім приніс їй багато горя і вона ніколи б не повернулась сюди. 
-Ні. Нехай все так і залишається. Дякую. 
-Завжди будь ласка. Чаю? 
Мітчер лагідно посміхнувся, після чого Трейсі з задоволенням погодилась. 
Коли вони сиділи за маленьким столиком на кухні, попиваючи чай з еклерами, дівчина наважилась запитати усе, що її бентежило. 
-Тату, скажи, чому ти не прийшов після смерті та не допоміг мені? Ти ж знаєш, як мама себе поводила і як гроші заробляла. Чому не допоміг? 
-Я допомагав. Просто непомітно. Якби хтось дізнався ми б нізащо не зустрілись у цьому світі. На Землі у мене відкритий власний бізнес, з якого маю хоч якийсь прибуток. На небесах ці гроші мені не потрібні, а ось на землі я регулярно відправляв твоїй матері гроші. Які вона або пропивала, або розтринькувала. Я чекав твого повноліття, аби й тобі надсилати гроші. Ти б думала, що це держава так піклується, а я був би спокійним, що у твому кармані вітер не гуляє. -Мітчер знову посміхнувся, посьорбуючи чай. -Та коли дізнався, що Сильвія хоче і тебе продати, не стримався. Підмінив антидепресанти на отруту, яку б на землі поплутали з валерьянкою. 
-Так це... це не я, а ти мене вбив?! -спочатку Трейсі хотіла накричати на батька, посварити за відібране у неї життя. Та зрозумівши, що смерть-це найкраще закінчення її земної історії, різко передумала. 
-Я мусив. Бачив же, як ти страждала. Але близько підходити не смів, мене відразу б покарали, а ти ніколи б не потрапила до небесної школи. 
-Добре, моє наступне запитання. Як ти зміг стати Серафимом? Це не всім демонам та ангелам з народження вдається, а ти народжений на землі, зміг досягти таких висот. Як? 
Звичайно Трейсі намагалась дізнатись про минуле Мітчера, але прямо запитувати не хотілось. 
-Все просто. Я тренерувався більше, ніж спав. У день міг витрачати на тренування 12 годин. Це мінімум. Через місяць став найкращим серед невизнаних, а через рік-ніхто з ангелів та демонів не міг зі мною зрівнятись у бою. Всі лежали під моїми ногами, крім Сатани. Він тоді ще не правив пеклом, але діло йшло до цього. Він був сильнішим за мене, а я сильнішим за всіх у школі. Ми подружились, він став Сатаною та відправив мене на службу до друга свого батька, Серафима. Минуло десять років і я став Херувимом. Наполегливою працею я всі небеса підкорив. Зовсім нещодавно, всього два роки тому я став Серафимом. Після того, як мій наставник загинув у бою. 
-Чому саме демон? -Трейсі відкусила шматочок еклера та з насолодою закотила очі. 
-Я знав, що ти дуже любиш солодке. Тому у цьому будинку ти знайдеш багато солодощів. 
-Дякую, але я запитала, чому ти став демоном? 
-Не знаю, З демонами більше дружив, ніж з ангелами. А потім все саме собою сталось. 
-За два тижні я зрозуміла, що не всі демони погані, а ангели хороші. Чому жорстокі ангели досі ангели?

-Ангели добрі лише до людей, це їх обов‘язок. Демони допомагають звернути на хибний шлях лише людям, це теж їх обов‘язок. Між собою божества точно такі ж, як і люди. Не всі добрі, не всі погані. Розумієш? 
Декілька секунд Трейсі дожовувала еклер, після чого відповіла. 
-Розумію. Але у мене виникло ще більше запитань, ніж було. 
-У мене теж так було. Я нічого не розумів, чи не хотів розуміти. Загалом, це не важливо. Наполегливо вчись, Трейсі. Ти повинна кожного дня тренеруватись, і свого дракона вчити дисципліні теж. 
-Звідки про Арабеллу знаєш? 
-Люцифер сказав. 
-У тебе хто з звірів? 
-Лев. 
-О, то ти тепер пишаєшся мною, що я обрала дракона? 
Трейсі почала з награною зарозумілістю посміхатись, через що Мітчер голосно засміявся. 
-Я пишався тобою з самого народження. Коли ти зробила перший крок, коли тебе турбували зубчики, коли вже перебирала їжею і не давала мені спати ночами. Я завжди пишався тобою. Коли спостерігав, як ти росла, і єдине, у чому міг допомогти-це фінанси. Я бачив, як сильно ти боролась за свою гідність, нагадуючи мене у молодості. Вчися, квіточко, і можливо, станеш не менш могутньою демоницею, ніж я. 
-А якщо я стану ангелом? 
-Не станеш. В тобі вже прокидається темна енергія, світлої немає. Тому навіть не думай, білі крильця тобі не личать.