Глава 23

-Ні. -ледь чутно, але впевнено вимовив Люцифер. -Мене вабить до неї як до дівчини. Я дійсно хочу її трахнути, але точно вже не зустрічатись та заприсягтися в коханні. Я демон, син Сатани. Що ще від мене можна чекати?  
Олівер, трохи подумавши над його словами, вирішив перевести тему в інше русло. 
-Я можу залишитись під дверима кімнати, де зараз Емберлі? Я хочу бути поруч. 
-Ні. Тобі треба відпочивати. Зараз ти підеш і солодко заснеш. А вранці я дозволяю бути поруч з демоницею. Можеш навіть супроводжувати її. Якщо запитає, скажеш, мій наказ. 
На обличчі Олівера засяяла усмішка. Він, немов маленький хлопчик, почав радісно заламувати пальці. 
-Олівере, ти мене дратуєш зі своїм коханням. Я звичайно, радий за тебе та за твоє щастя, але не треба цих ніжностей в моїй присутності, я зараз вирву, чесне слово. 
Люцифер бридко скривився від того, наскільки демон зараз виглядав слабким. Йому не хотілося б бути на його місці. Та й ніколи не буде. Адже він син Сатани. Єдине, що він можеш сіяти-це страх та ненависть. Точно не кохання. 
-Краще знайди мені чотири демона-охоронця. Вони повинні всю ніч бути тут. Двоє на терасі, двоє під дверима. Як тільки виконаєш це, можеш йти і відпочивати. -Люцифер встав з крісла, Олівер послідував за ним. 
-Я все зроблю. Не переймайся. Наказати, щоб тобі підготували кімнату? 
-Навіщо? -Люцифер підійшов до шафи та дістав рушник зі спідньою білизною. 
-Ну... тут Трейсі. Не будете ж ви..
-Олівере, стули пельку й найди охоронців. Ти мене починаєш дратувати. 
Олівер ледь стримав сміх. Виходячи з кімнати, він додав: 
-Це той, що говорив, що у нього немає слабкостей. 
Швидко зачинивши двері, він зник. 
-Що ти сказав, йолопе? -Люцифер прошмалював поглядом дірку в дверях, очікуючи, що демон повернеться, але ні.

Стоячи під потоками гарячої води, тіло демона стрімко розслаблювалось. Тільки зараз він розумів, наскільки сильно був напруженим весь цей час. 
Люцифер стояв навпроти дзеркала, витираючи мокре волосся. Двері до вбиральні навмисно залишив відкритими, аби чути все, що відбувалось у спальні. Почувши тихий стогін, демон жбурнув рушник на підлогу та блискавично підлетів до ліжка. Трейсі, важко дихаючи, відкривала та закривала рот, мов риба у воді. 
-Трейсі, ти мене чуєш? -Люцифер обережно доторкнувся до її обличчя. -Невизнана! -він декілька разів легенько ляснув її по обличчі, але нічого не відбувалось. 
Через декілька хвилин її дихання знову сповільнилось, наче нічого й не було. 
З волосся демона стікала вода, залишаючи сліди на простирадлі. 
На мить заплющивши очі, аби зібратись з думками, Люцифер обійшов ліжко, вмощуючись біля невизнаної. 
Спочатку він планував поспати, але сон так і не приходив. Тоді демон повернувся обличчям до Трейсі, ніжно погладжуючи її волосся, іноді тихо сміючись від спогадів про їх перші зустрічи. Коли сонце почало сходити, Люцифер ненадовго заплющив очі, поринаючи в царство Морфея.

Шум за дверима, а потім гучні та наполегливі стуки змусили сонного демона встати з теплого ліжечка. 
-Якого біса вам потрібно! -тихо прошепотівши, він підійняв тіло, ступаючи на мармурову підлогу босими ногами. -Я вас повбиваю скоро. Скільки ж можна. -все ще не вгамовувався демон. 
Коли він відчинив двері, на порозі стояв лікар зі своєю свитою. Спочатку на обличчі влади Денсона була привітно усмішка, та як тільки він побачив сонного Люцифера в одних трусах, його очі почали бігати з одного кутка в інший. 
-Чого так рано? -буркнув Люцифер, навіть не відчуваючи хоч краплину сорому. 
-Рано? Пробачте, Ваша Величносте, але вже дванадцята година. Дівчина через декілька годин може розплющити очі. А я... 
-Досить! -гаркнув демон та відійшов від дверей. -Заходь. 
Його зовсім не цікавили виправдання лікаря. Він ніколи не любив, коли його турбували під час сну, змушуючи і так похмурого демона ставати темніше темної хмарини. 
До кімнати швидко забігли лікарі, а за ними прислуга.  
Люцифер підійшов до шафи та дістав чорний, тонкий шовковий халат, накидаючи на плечі. Він навіть не збирався закривати свій торс, так і розходжаючи по кімнаті. 
-Ваше Величносте, якщо ви не проти, мій колега піднімить дівчину, аби прислуга застрелила постіль. -влада Денсон незручно дивився в підлогу. Люцифер же не розумів, чому такий стариган досі червоніє мов дівчинка через оголений торс.
-Не чіпайте. Я сам. -незадоволено буркнувши, Люцифер обережно підійняв Трейсі, доки молоденькі дівчатка-демониці заправляли постіль. 
-Як тебе звуть? -демона зацікавила одна зі служниць. Блондинка з пишними грудьми та зеленими очиськами. Дівчина розгублено подивилась на демона, а потім, схиливши голову, відповіла: 
-Маргарита, Ваша Величносте. 
-Маргарита... через три години чекаю на тебе. Третій поверх, лівий коридор, четверті двері справа. 
-Я... -дівчина не рухалась, ніяковіючи від уваги. Їй було соромно, адже всі знали, що просто так Люцифер дівчат не зве на зустріч. А своєю репутацією тихої та скромної дівчини Маргарита дорожила. -Я не думаю, що в мене вийде. 
-Ну, тоді, -слуги вже застелили постіль, демон обережно поклав невизнану на ковдру, киваючи головою, аби лікарі починали свою роботу. -можеш збирати речі. Сьогодні ти відправляєшся додому. 
-Який коридор, кажете? -натягнувши на білосніжні зуби яскраву посмішку, дівчина трохи лячно перепитала.

***

Як тільки Трейсі розплющила очі, перед її очима була велика, розкішна кімната. Високе ліжко з безліччю подушок, на якому вона лежала, було чорне, як і всі меблі. 
Намагаючись пригадати, що сталось після того, як вона втратила свідомість, Трейсі повільно встала. Їй здавалось, ніби вона спала декілька днів. Відчувала себе, неначе заново народилась. 
-Хто мене переодягнув? -дівчина почала роздивлятись ноги та руки, але ніяких слідів від побоїв не було. Навіть її земні шрами на ногах зникли. 
Трейсі відчинила двері навпроти ліжка, це була вбиральня. Поруч, але майже біля самого кутка кімнати, знаходились ще одні двері, які невизнана також відкрила. Ступивши на чорну плитку, вона підійшла до поручнів просторої тераси. Все було б добре, якби невизнана не зрозуміла, що знаходиться у пеклі. Навколо фортеці гарячому лавою розтікалось озеро. 
-О Шепфа! Якщо я зараз у кімнаті Люцифера, то це найгірший день в моєму житті! -Трейсі швидко закрила рот рукою, змушуючи мізки працювати. Та, як на зло, розум зовсім не хотів слухатись. 
-Спокійно, Трейсі, спокійно. Можливо, це кімнаті Емберлі. Або Брітані. 
Знову зайшовши до покоїв, невизнана зустрілась зі старим, не низеньким демоном. 
-Пані, ви прокинулись! -мов малюк, запитав чоловік. -Я ваш лікар, влада Денсон. Як себе почуваєте? 
Трейсі, не очікуючи побачити тут «гостей», червоніючи, спробувала прикрити груди руками, так як тоненька тканина майже нічого не закривала. 
-Нормально. Скажіть, чія це кімната? 
-Його Величності Люцифера ||
-Що? 
-Що? -перепитав лікар, не розуміючи здивування дівчини. 
-Як я сюди потрапила? 
Трейсі з кожним словом підходила все ближче до ліжка, і потягнувши на себе ковдру, швидко закупалась у неї. 
-Вас приніс Його Величність Люцифер, наказав нам лікувати Вас. Бідна дівчинка, ваше тіло геть вхляло, -влада Денсон співчутливо підійняв брови та трохи прикрив рот рукою, цокаючи язиком. -я думав, Вас вже не врятувати. Але хвала Шепфі, Ви тут, жива та здорова. 
-Я хочу одягнутись. 
-Звичайно, служниці за дверима. Але я повинен перевірити ваш стан здоров‘я. 
-Як саме? -на всякий випадок відходячи назад, Трейсі ще щільніше закуталась ковдрою. 
-Своєю енергією. У мене сильний дар зцілення, я ж лікар. -по доброму усміхнувшись, демон нагадував невизнані лікаря Айболита, якби не чорні крила за його спиною. 
-А що мені потрібно робити? 
-Лягайте. 
Прислухавшись до лікаря, Трейсі лягла на ліжко, але ковдру досі міцно тримала в своїх руках. 
Демон направив світлий потік енергії до голови дівчини, викликаючи трохи не приємні відчуття. 
-Потерпіть трохи. 
Через декілька хвилин влада Денсон сказав, що з дівчиною все в порядку і хвилюватись не потрібно. Порадив частіше гуляти на свіжому повітрі та не нервувати. Категорично заборонив фізичні навантаження та зник з покоїв демона. Після лікаря до кімнати, мов по дзвіночку, зайшли три милі, молоді демониці. На вигляд Трейсі не дала б їм більше сімнадцяти років. 
-Ми допоможемо вам одягнутися, пані. -сказала сама висока демониця та підійшла до Трейсі. 
Навіть години не минуло, як Трейсі милувалась своїм відображенням у дзеркалі. Легкий макіяж «змив» з обличчя всю втому, волосся елегантними кучерями розсипалось по плечах, а одяг ідеально підкреслював кожен вигин дівчини. На ноги невизнаній демониці одягнули клітчасті, чорні колготки, поверх них допомогли одягнути шкіряні чорні шорти, які, на подив Трейсі, приховували сідниці. Демониці навіть бюстгальтер самі одягали невизнаній, що не аби як спантеличило і змусило червоніти дівчину. Весь образ доповнив чорний топ на шнурівці, краї якого дівчата прудко сховали за шортами. 
-Сядьте, будь ласка. -навіть не чекаючи, рудоволоса демониця легенько штовхнула плечі Трейсі до ліжка, змушуючи сісти. Інші одягали на ноги чорні чоботи. Вони були вище кісточки, але нижче коліна. Позолочена шнурівка та вишукана форма чобіт змусили Трейсі ахнути. 
-Це взуття точно потрібно носити, а не в музей під купол поставити? 
Демониці трохи посміхнулись, як одна, стримуючи посмішки. 
-Дякую вам. -Трейсі знову підійшла до дзеркала, весело крутячи дупцею. -Де Люцифер? 
-Ми не знаємо. Якщо вам більше нічого не потрібно, ми підемо. 
-Так, звичайно, йдіть. 
Почекавши ще кілька хвилин, Трейсі рішуче направилась до дверей, через які нещодавно вийшли дівчата. 
-Вітаємо, пані! -в унісон вимовили два кремезних архідемона. 
-Добридень. Не підскажете, де зараз Люцифер? 
-Пробачте, ми не знаємо. -сталевим, холодним голосом вимовив один з архідемонів, від чого по спині невизнаної пробіг табун мурашок. 
-Я хочу прогулятись. Таке можливо? 
-Якщо хтось з нас піде з вами-цілком. 
-А без вас? 
-Не можна. 
-Хто сказав? -зіщуливши очі, Трейсі вже й зовсім забула, що перед нею демон. Ідеальний вбивця, який і оком не змигне як шию буде в гудз зав‘язувати. 
-Закон. Це наша робота, пані, ми за вас головами відповідаємо. Тому, вибачте за зухвалість, та або ви зайдете до кімнати і будете сидіти там мовчки, або йдіть гуляти в нашій присутності. 
-Нахаба! -Трейсі сердито склала руки на грудях, думаючи, що робити далі. Та не довго довелось страждати над вибором, адже вона з силою розштовхнула демонів, ступаючи в край коридору. Трохи розвернувши голову, вона побачила, як один з архідемонів йде за нею. 
-Не йди за мною, чорт поганий! -показавши йому язика, дівчина пришвидшила крок. 
Вона ходила по довгим коридорам, з цікавістю розглядаючи картини на стінах, іноді зустрічаючи прислугу. 
-Трейсі!