Глава 1

-Ти обіцяла... — палко, з сумом та розчаруванням прошепотіла Трейсі.

-Негайно вийди! Негайно! - гаркнула мама, варто було дівчині лише прочинити двері у її кімнату.

Біль, неначе навмисно, простягнув до тендітного серця свої сталеві лещата і почав впевнено стискати його. Так і не наважившись щось сказати, Трейсі з гучним грюком дверей покинула квартиру.

Минула не одна година, та дівчина досі не могла заспокоїтись. Вона сиділа в парку на лавці, та, підібравши під себе ноги, висмикувала волосся на голові. Її кінцівки почали повільно німіти від вбивчого осіннього холоду, а невидимі лещата продовжували стискати горло сталевою хваткою.

-Ти обіцяла... - схлипуючи, повторювала Трейсі. -Як ти могла? Навіщо? Ти обіцяла мені, мамо.

На дворі геть стемніло, а в парку майже не залишилось жодної людини. Дівчина не наважувалась повертатись в тісну квартиру до своєї навіженої матері, але те, що вона побачила перед собою, змусило її дуже швидко та щиро забажати телепортуватись додому.

«Тільки б не побачила» подумки благала вищі сили про допомогу Трейсі. Вона підірвалась з лавки та вже хотіла бігти, куди очі дивляться, але до болю знайомий голос змусив зупинитись.

-Гей, байстрючко, ти, часом, не від нас тікаєш? - з насмішкою, отримуючи насолоду від кожного отруйного словечка, простягнула Наталі.

-Чого тобі? - тремтячим голосом запитала Трейсі, стоячи до знайомої спиною. Її голос тремтів, але зовсім не від страху. Скоріше від холоду і від огиди, яку вона відчувала до цієї дівки.

-Фу, як не гарно. - прозвучав голос Наталі зовсім близько. -Тебе що, мама не вчила, як поводити себе з друзями?

-Ти мені не друг, Наталі! - викрикнула Трейсі та різко повернулась до дівчини, з викликом подивившись в карі очі.

-Правда? - хмикнула дівчина. -А ось моєму братові ти казала зооовсім інше.

-Замовкни! - нова буря емоцій огорнула душу такої маленької, беззахисної дівчинки. Тіло почало бити дрібним тремтінням, а на очі знову накотились сльози.

-Не замовкну, Трейсі. Чуєш? Не замовкну! Твоя матінка зруйнувала мою сім‘ю, а я зруйную тебе.

-Я вже не раз вибачалась і...

-Що мені до твоїх вибачень? - грубо перервала її Наталі. -Ти повернеш мені тата в сім‘ю? Чи, може, підеш таким же шляхом як і твоя мама?

-Годі, я не хочу більше це слухати. - збезсилено розвернувшись Трейсі мала намір закінчити їх баталію, і спокійно піти додому. Але Наталі дуже вправно схопила її за руку та смикнула ледь живе тіло на себе.

-А що я хочу, ти запитала? - все ще тримаючи зап’ястя Трейсі в руці, прошипіла, мов змія.

-І що ж ти хочеш? - вона знала відповідь на це запитання. Давно знала. Але все ж таки хотіла почути це від свого, так званого ворога. Від дівчини, яка зненавиділа та завжди, не втрачаючи можливості, принижувала її гідність. Через якусь незначну мить, Наталі тихо сказала:

-Щоб ти здохла. - з цими словами вона штовхнула Трейсі за плечі в калюжу, яку створив нещодавній дощ. -Ти нікчема, запам‘ятай це. Нікчема! - в її очах була лише лють на ненависть, яку важко передати словами. Брови грізно зведені, очі налились кров‘ю, руки стиснуті в міцні кулаки, а тіло натягнуте, мов стріла.

Наталі ледь стрималась, аби не вбити створіння, яке, на її думку, не повинно було народжуватись. Вона важко дихала, а ніздрі після кожного ковтка повітря роздувалися. Трейсі так і не наважилась підійняти свій погляд, вона стримувала сльози, які сильним поривом рвались виплеснутись на зовні. Тіло жахливо пекло від холоду похмурої погоди та холоду асфальту, але це ніщо в порівняні з тим, що зараз відчувало її серце.

На останок Наталі плюнула Трейсі під ноги та швидким, звіриним кроком попрямувала геть.

Тепер Трейсі не стримувала себе. Вона дала волю своїм почуттям і гірко розридалась, ховаючи обличчя в крихітних ручках. Через декілька хвилин плач перетворився на жахливе, гучне виття, і перехожі почали звертати на неї увагу. Як би не хотілось, та дівчині довелось закінчити самотерапію, зібрати свої останні сили та піти додому.

***

Після усього, що сталось, Наталі швидко прийшла до свого дому і почала роззуватись.

-Не хоче вона, бачте... - бубоніла дівчина, знімаючи кросівки. -А я що, сильно хочу? -її напружені руки дотягнулись до кардигана, який вона вправно швидко зняла з себе. -Ну, начувайся Трейсі Тейлор, начувайся. -Наталі важкими кроками почала підійматись на третій поверх до своєї кімнати.

-Наталі! -гукнув їй Алекс, який весь час спостерігав за своєю сестрою. Довелось зупинитись та зробити декілька глибоких вдихів, аби краще заспокоїтись. Вже не так впевнено, але все ще роздратовано вона повернулась до свого брата та зробила два кроки на зустріч.

-Ти що, стежиш за мною? -відразу запитала у нього, аби не зірватись з місця та не побігти до Трейсі, яка так бісила та нагадувала про себе через шрам брата на щоці.

-Ні. Просто ти прийшла додому, але була зла і навіть не помітила мене. Довелось зупинити. -спокійним голосом пояснив їй Алекс. Але ж Наталі все ще керував сказ, і вона зверхньо занурила свої тремтячі від злоби руки в кишені. Знову подивилась на брата з німим запитанням: «Ще щось?»

-Що трапилось, Наталі?

І дівчина вибухнула, мов тільки й чекала цього запитання:

-Та я очам своїм не повірила! Сидить, як ні в чому не бувало, в парку! В парку нашого батька! НАШОГО, Алекс, батька! -пояснювала молодша сестра, активно жестикулюючи при цьому руками. -Я її вбити хочу! І я це зроблю! Я ж попереджала, не лізь ти, не потрапляй на очі. А вона, гидка байстрючка, посміла так нахабно з’явитись. -не вгамовувалася Наталі. Зрозумівши, що розмова, а точніше, розповідь, буде довгою, Алекс, посміхнувшись, ніжно та повільно взяв сестру за талію та повів до кімнати. Ніби нічого не помітивши, Наталі продовжувала:

-Сьогодні вона прийшла в парк, а завтра що? Напевно, прийде до нас додому, на чай. Точно, Алекс! Ця потвора набереться нахабності і явиться перед ворітьми нашого дому.

Цим часом Алекс вже привів сестру до її кімнати та посадив на ліжко. Сівши поруч, він уважно дивився їй в очі.

-Я не розумію, що їй від нас треба. Хіба їй мало того, що наші батьки хочуть розлучитися? А тато... -Наталі запнулася, ніби згадавши щось важливе. -Точно! Тато!

Дівчина, мов ошпарена, скочила з ліжка та хотіли вибігти, але міцна рука брата схопила її за тонке зап‘ястя, не дозволяючи наробити помилок.

-Заспокойся. -ніжним, але домінантним тоном мовив Алекс. Він трохи сильніше смикнув її за руку змушуючи знову сісти.

-Ти не розумієш! Можливо, саме зараз, наш тато розважається з її красунею-матусею.

-Наталі! -гаркнув брат, змусивши її трохи заспокоїтись та опустити очі донизу. -Я ж казав тобі, не лізь в ці справи. Ти ще надто юна. А Трейсі не смій чіпати.

-Але брате, її мама...

-Це її мама! І помилки також її мами. Не треба зриватись кожного разу на дівчині.

-Добре. А твій шрам? Це ж її провина! Це вона винна в тому, що твоє обличчя було так незграбно зіпсоване. Це через неї тебе вигнали з декількох модельних агенцій. -все ще не заспокоювалась Наталі.

-Я її пробачив, і ти її пробач. -Алекс не раз повторював сестрі ці слова, але вона ніколи не робила висновки.

Трохи підсунувшись ближче, він міцно обійняв свою сестру.

***

Тихими кроками Трейсі дійшла до смердючого під‘їзду та почала підійматись до своєї квартири. Перед вхідними дверима вона інтуїтивно струсила бруд та залишки води зі своєї футболки брудними руками. Зробивши декілька миротворчих подихів, все ж таки наважилась, та відкрила такі бридкі, на її погляд, двері. В ніс відразу ж вдарив запах сигарет та алкоголю, а слух почув те, від чого жалісливо скрутило живіт. Трейсі чула дзвінкий, награний сміх мами та щирий сміх чоловіка. Намагаючись ігнорувати солодкі голоси та різкі запахи, вона попрямувала до вбиральні.

Ніжні струмені води поповзли по всьому тілі дівчини, огортаючи її своїм теплом. Трейсі невільно посміхнулась та вимкнула воду діставши лезо.

Її білі, стрункі ніжки вже давно покрились шрамами та ранами, які ледь встигали загоюватись.

Так було завжди. Аби не відчувати нестерпний душевний біль, вона завдавала собі фізичної шкоди.

-Дивно, що таким чином я все ще намагаюсь собі довести, що я людина. І що я також можу відчувати біль... як всі. -прошепотіла Трейсі та впевнено пройшлась лезом по правій нозі. Те ж саме вона зробила і на лівій.

***

-Прокидайся! -ображеним тоном гукнула Сильвія, мама Трейсі.

-Відчепись. -подала голос під ковдрою сонна та змучена дівчина.

-У тебе через годину пара.

-Мені все одно.

-Як ти смієш? -вигукнула Сильвія, почувши нотки ображеності в тоні своєї дитини. Від такого неподобства Трейсі остаточно забула про сон, та піднявши руки скинула ковдру, а за нею й сама при встала з ліжка:

-Що? -не здивованим, більше розчарованим шепотом перепитала дівчина. -Як я смію? Та як ти смієш! -вона взяла подушку і жбурнула її у свою матір. Сильвія зловила її та, мов розлючений підліток, жбурнула в Трейсі.

-Заспокойся, істеричко! Ти забула, що я тут головна? І якщо ти й надалі будеш сперечатись, мені доведеться погодитись з пропозицією Уітні.

Трейсі за декілька секунд збліднула. Її кров в жилах почала повільно холонути, а голова імпульсивно махати в знак протесту.

-Ти не посмієш... -з недовірою, але водночас з упевненістю в можливостях своєї матері, хриплим голосом видавила з себе Трейсі.

-Ще і як посмію! Зараз ти збираєш свої речі та валиш в університет, а пізніше ми з тобою спокійно поговоримо.

-Поговоримо про що? Про те, що моя мати повія і хоче мене продати чоловікові, який нещодавно таскав її по всій нічній Америці? - спочатку сказала, потім подумала. Саме так було у цьому випадку.

Трейсі ніколи не дозволяла собі такого нахабства. Вона завжди була покірною донькою, хоч і з характером. Але цього разу їй остаточно прорвало дах.

Злякавшись своїх слів, Трейсі голосно ковтнула слину та щодуху стиснула простирадло руками, але вибачатись не поспішала.

-Що ти сказала? - мов змія, Сильвія почала підходити до доньки. -Що ти сказала? - більш гучніше запитала мати, та різко схопила Трейсі за каштанове волосся. -Дивись мені в очі, Трейсі! -Сильвія натягнула невеличке пасмо до низу, аби донька дивилась їй в очі, які саме в цю мить були готові спопелити її. -Як ти не розумієш, все, що я роблю, це для тебе! Для того, аби ти ні в чому собі не відмовляла! Думаєш, мені приносить велике задоволення ділити ліжко з тими багатими козлами? Га?

-Так. - впевнено, без страху, але все ще хриплим та тихим голоском відповіла Трейсі.

Не очікуючи такої відповіді, Сильвія відпустила її та відійшла на декілька кроків.

-Ти дійсно дурна, доню, ти просто ще не виросла. Знаєш, я все ж таки подумаю над пропозицією Уітні. - не даючи прийти доньці до тями, вона швидесенько, з неприхованою посмішкою вийшла з кімнати.

-Ні, мамо! - скрикнула Трейсі та швидко піднялась з ліжка. -Мамо, пробач. - вона підбігла до дверей та смикнула ручку, але двері буди зачинені. -Мамо! - дівчина почала чимдуж гамселити по дверях та голосно кричати. -Ну вибач мені, мамо, ти права! Я дурна і неотесана, ти дійсно для мене стараєшся, я зрозуміла свою помилку. Мамо! - зрозумівши, що волати немає сенсу, Трейсі, притулившись худорлявою спиною до дверей, повільно сповзла на підлогу.

-Це кінець. - лише і встигла вимовити дівчина, як почула дзвін телефону.