Глава 27

Голова нестерпно гуділа, а перед очима мерехтіли мушки. Трейсі спробувала підвестись, але замість цього з горла вирвався хрип.

-Не вставай. -почула вона досить знайомий глос.

-Маммон? -тихо запитала, знову падаючи на подушки. Хлопець підійшов та дбайливо вкрив її плечі ковдрою,а потім сів поруч.

-Так, це я. Як ти почуваєшся?

-Жахливо.

Маммон встав та взяв зі столу відвар, а потім наполегливо змусив Трейсі випити його. Лише після цього до дівчини по трохи повертався самоконтроль, вона змогла роздивитись кімнатку та навіть підійнятись на ліктях.

-Де ми? Що сталось, Маммоне? -на її очі навернулись гіркі сльози, але він ніяк не відреагував. -Люцифер не згадав мене! Ніхто мене не пам’ятає!

-Я ж не забув. -посміхнувся Маммон, підсовуючи ближче стілець.

-Чому я тут?

-Трейсі, буде війна.

Дівчина звела брови, зовсім не розуміючи цих слів.

-Сирени... вона ж за тобою приходили.

-Звідки ти...

-Це я віддав їм наказ! -риси обличчі хлопця вмить змінились. З добродушного парубка він перетворився на злого монстра, що пропалював Трейсі поглядом.

-Але вони ж нікого не слухають. -дівчина натягнула ковдру ще ближче до обличчя, намагаючись хоч якось сховатись.

-Нікого, крім таких, як я. Ти повинна обрати! -Маммон підвівся, починаючи ходити по кімнаті. -Бік, Трейсі. Обери бік. Або ти зі мною, або з демонами.

-Маммоне але ж... я нічого не розумію! Я не хочу обирати, я просто хочу бути поруч з Люцифером.

Після цих слів хлопець з силою штовхнув стіл, що дзвінко зустрівся з підлогою.

-Не говори мені про нього! Я терплячий лише через те, що ти врятувала мене. Саме тому й даю тобі шанс обрати. Або ти правитимеш зі мною, або гнитимеш у в’язниці з ними! -проричав хлопець, наближаючись. -Ти подумай, добре подумай. Якщо обереш мій бік, ми зможемо відновити справедливість та дати життя таким же, як і я. Якщо ти припустишся помилки, я вб’ю їх усіх.

Гіркі сльози лились з її очей. З одного боку Маммон був равий, але з іншого... хіба можна вирішувати проблему війною?

-Я нічого не вмію! Я слабка. -ледь видавила з себе, стираючи зі щік сльози.

-Тобі й не потрібно щось вміти. -погляд хлопця став м’якшим, але не менш розлюченим. -Я захищу тебе, Трейсі. Захищу! Ніхто тебе не скривдить, чуєш?

Він впав на коліна та взяв її руку у свою, цілуючи зап’ястя.

-Я ж закохався у тебе ще тоді, коли вперше побачив. -посміхнувся, мов ангел, зеленоокий Маммон.

Трейсі досі не могла у це повірити. Виявляється, сирени підкоряються лише Маммону, а сам хлопець хоче відновити справедливість війною.

-Я буду з тобою. -тихо, але впевнено промовила Трейсі. Маннок розслабився та полегшено зітхнув, знову починаючи посміхатись. -Але є одна умова!

-Яка? Кажи, кохана, я все зроблю! -він почав розціловувати її руку, мов навіжений, доки дівчина ледь помітно морщилась. Їй було шкода Маммона за те, що довелось йому пережити. Але те, що він робить... немає цьому прощення.

-Ти повернеш усім пам’ять. Я хочу, щоб всі пам’ятали про мене.

Маммон нахмурився, відпустив її руку та підійнявся. Було видно, що хлопець ой як не хоче цього робити, але щойно сам пообіцяв, що зробить усе.

-Це не можливо. -знову крижаний погляд та маска байдужості.

-Можливо! Невже ти не зробиш цього заради мене? -вирішила давити на болюче Трейсі, ані трохи не каючись. Адже Люцифер може усе згадати, як і Брітані з Емберлі, її колишні друзі та вороги.

Нічого не відповідаючи, Маммон швидким кроком покинув невеличкий намет.

Зітхнувши, Трейсі спробувала підійнятись. Їй досі здавалось, що під ногами рухається земля, а все навкруги тисне на неї. Залишивши цю ідею у спокої, вона знову безсило опустилась на подушки.

Коли у наметі почало помітно темніти, до дівчини прийшла одна з сирен. Вона тримала тацю з якимись відварами та чистий одяг. Спочатку Трейсі злякалась, зустрівшись з нею поглядом, але коли сирена вискочила з намету, хоч трохи розслабилась.

Що робити? Як поводити себе? Тікати чи зробить тільки гірше? Трейсі не знала відповіді на ці запитання, тому мовчки потягнулась за відваром. Принаймні, якби її хотіли вбити, давно б це зробили.

Після випитого відвару полегшало, але добряче хилило у сон. Трейсі знову вмостилась на низьке ліжко, заплющуючи повіки.

-Давайте швидше! -гукнув хтось за наметом, пробуджуючи сонну демоницю. Обережно підійнявшись, тільки зараз вона помітила мілкі промінчики сонця, що пробивались до неї крізь цупку тканину.

Трейсі взяла до рук простенькі чорні штанці та чорну футболку, натягнула на себе та виглянула з намету. Навколо метушились сирени, а неподалік стояв Маммон, сперши руки в боки. Побачивши дівчину, його вираз обличчя пом’якшав. За одним помахом крил він опинився поруч, посміхаючись на всі зуби.

-Доброго ранку. Як спалось?

На відміну від хлопця, настрій у Трейсі був жахливим.

-Що за метушня? -проігнорувавши його запитання, вона зробила два кроки вбік та почала уважно спостерігати за сиренами.

-Через п’ять хвилин ми вирушаємо до Цитаделі, заберемо усіх вигнанців та створимо власне військо. Ти з нами? -Маммон говорив про це так легко, що навіть Трейсі стало погано. Невже це той самий парубок, якого вона рятувала?

-Ти себе чуєш? Схаменись, Маммоне! -заволала демониця, роблячи крок вперед. -Я сказала, що буду з тобою при одній умові. Ти її виконав?

Хлопець перестав посміхатись, уважно вивчаючи Трейсі поглядом. Йому було важко відмовити їй, але ще важче було дозволити Люциферу забрати її.

-Ти чуєш мене? -Трейсі легенько штовхнула його в плече, змушуючи повернутись до реальності.

-Якщо я поверну усім пам’ять, ти обіцяєш бути зі мною до кінця? -складалось відчуття, що він дивиться крізь неї та міцно стискає кулаки.

Трейсі вагалась не довго. Ще вчора вона вирішила, що краще бути з ним і тебе пам’ятатимуть, ніж повернутись туди де тебе не знають.