Глава 23

Біля дверей дому їх зустрічав Серафим Мітчер у супроводі Олівера.

-Привііт. -весело привіталась Трейсі, вилазячи з карети й без допомоги Цербера. -Чекав на нас?

-Бачу, у тебе хороший настрій. -Мітчер ніжно обійняв дочку, погладжуючи по спині.

-А чого мені сумувати?

-Доброго дня. -Цербер стримано кивнув головою.

-Олівере, та ти що який! Прямо як з армії, м’язів у двічі більше стало. -демониця обережно вдарила хлопця по торсі, обводячи оцінюючим поглядом.

-Я теж радий тебе бачити. -посміхнувся Олівер.

Дружньою командою зайшовши у дім, Цербер відразу ж віддав валізи служницям.

-Куди нам це заносити? -запитала одна з дівчат.

-В мою кімнату. -відповіла Трейсі.

-Ви з дороги. Бажаєте відпочити? -запитав Серафим, стримано стоячи поруч.

-Я б не відмовився. -чесно відповів Цербер. Воно й не дивно, цілу ніч не спати.

-Олівере, проведи Херувима Цербера до його тимчасової кімнати.

Залишившись з батьком на одинці, Трейсі махнула рукою, вказуючи йти за нею.

-І куди ми? -вдаючи байдужість, запитав Мітчер.

-Пліткувати. Чи тобі байдуже, як я провела декілька днів з чоловіком!?

Трейсі зайшла до вітальні, у якій зовсім нещодавно пліткувала з Фурією. Вона сіла на диван, а ось Серафим віддав перевагу кріслу поруч.

-Як ти? -першим почав цю розмову демон.

-Не так вже й погано, як я думала.

-Ось бачиш, я казав тобі.

-Але й не добре, аби продовжувати це! Тату, Цербер чудовий демон, і син у нього просто диво. Але ж я не зможу бути з ним до останнього.

-Що ти таке кажеш, Трейсі? -вмить розлютився Серафим. -Тут шлюб набагато серйозніший, хочу -розлучуся, хочу -знов зійдуся, тут не пройде! Треба мати причину, серйозну причину, аби шлюб розірвати.

-Ти так і не зрозумів мене, тату. Закінчуй, я хочу Арабеллу побачити.

-У мене багато справ, Олівер проведе тебе.

Навіть не здивувавшись, Трейсі встала з дивану.

***

Вже не одну годину дівчина провела у горах, між скелями, погладжуючи Арабеллу. Здавалось, ніби рожева самка зовсім не та, якою була в самому початку. Вона стала більш спокійною, стриманішою, вихованішою.

Олівер увесь час був поруч, але всі спроби Трейсі хоч трохи поговорити з ним, увінчувались невдачею.

-Олівере, тобі всього пів року залишилось. Не бачу радості на обличчі. -Трейсі лежала на зеленій траві, схиливши голову на шию самки.

-А чого мені радіти? -Олівер же сидів під деревом, пояснивши, що не дуже любить сонце. -Я звик до Серафима Мітчера і вдячний, що зможу підійняти чин. Він став для мене сім’єю.

-Але ж ти зможеш одружитись на Емберлі. Ти повинен радіти.

-Звідки ти так багато знаєш? -тепер демон не дивувався, йому просто було цікаво.

-Я все тобі розповім, але не зараз. Можливо, ти й сам пригадаєш, у чому я дуже сумніваюсь.

-Нам час повертатись. -знову почав підганяти Олівер.

-Ще п’ять хвилин. -Трейсі міцно вчепилась за шию Арабелли, обіцяючи, що зовсім скоро забере її з собою.

Коли вони повернулись до віли, Цербер вже давно прокинувся.

-Серафим Мітчер чекає на Вас у їдальні. -при вході сказала одна з служниць. -Олівере, тебе теж.

-Чого б це батькові тебе кликати? -поцікавилась Трейсі, прямуючи до їдальні. За столом вже сидів Серафим Мітчер разом з Цербером. Вирази їх облич не віщували нічого хорошого.

-Серафиме Мітчере, Ви мене кликали. -сказав Олівер, підходячи ближче.

-Сідай навпроти Цербера. -усе, що й сказав Серафим. Трейсі тихесенько присіла біля чоловіка, поїдом дивлячись на батька.

-Зібрав я вас тут не для перекусу. Ну, це зрозуміло кожному, я думаю. -Серафим потягнувся за склянкою з водою, відпиваючи. Тільки тепер демониця зрозуміла, що він нервує. -Минулої ночі на територію Цербера напали сирени. Вони дуже, я ще раз повторю, дуже небезпечні. Цього разу не закінчили справу, наступного навіть військо не зупинить їх.

-І що ти пропонуєш? -першою запитала Трейсі.

-Винищити їх. Хоча б половину. Тихо і непомітно вбиваючи одну за одною.

-Ти впевнений, що я повинна тут бути?

-Так, Трейсі, адже ми не знаємо, що або й хто саме їм потрібен. -Серафим Мітчер грізно звів брови, даючи зрозуміти, що надалі її роль лише слухати.

-Я поговорю з Сатаною, попрошу декілька загонів. -незручну тишу перервав Цербер, непомітно беручи Трейсі під столом за руку.

-До його палацу вас супроводжуватимуть мої воїни. На всякий випадок.

-Скількох мені відправити? -відразу ж до діла подався Олівер.

-Не поспішай. -Серафим підійняв руку, трохи заспокоюючи демона, який не на жарт рознервував. -Трейсі, твоя задача проста. Не покидати палац Сатани, а після весілля не відходити від Цербера. Зрозуміло?

-Ага. -Трейсі дістала шпажкою шматочок сиру, кидаючи собі до рота та ніби “ненароком” скидаючи руку Цербера з свого коліна.

-Олівере, зараз же відбери двох найкращих воїнів.

Демон підійнявся з-за столу, вилітаючи з їдальні.

-Навіть погодувати хлопця не захотів. -зауважила демониця.

-Цербере, твоя задача складніша. Вмов Сатану прислати до тебе загони, аби винищити сирен.

-Може, ми поїдемо вже? -нетерпляче влізла Трейсі, вкотре перебиваючи Серафима.

-Саме через це я й не люблю жінок у серйозні справи присвячувати. -Мітчер встав зі стільця, за ним підійнялись Цербер та Трейсі.

Всі вони дружно провели молоде подружжя до карети, а у іншій відправили двох архідемонів.

Вже не одну годину Трейсі мовчки спостерігала за горами вдалині. Вони нагадували їй про минуле. І чим більше дівчина думала про це, тим страшніше ставало. Як поводити себе? Що казати Люциферу? Як спокійно дивитись на його весілля? Як?

-Ти чому така сумна? -запитав Цербер, що увесь цей час спостерігав за нею.

-Все добре. -ледь видавила з себе посмішку.

-А я бачу, що не все добре. Кажи, що тебе тривожить.