Глава 22

Прокинулась Трейсі доволі рано. Як Цербер і обіцяв, цієї ночі його не було. Інколи під вікном вхідної кімнати пролітали воїни, але, дякуючи завбачливому Херувиму, у їх спальні не було вікон, тому і тіні архідемонів не заважали спокійному сну.

Трейсі швидко зібрала найкращі речі зі свого гардеробу, звичайно, не без допомоги Тіб. За увесь час дівчата дуже подружились, тому чай відтепер пили разом. Тіббері наполегливо продовжувала називати демоницю панною, говорячи, що ніколи не змінить цього рішення. Тепер служниця дійсно поважала свою господиню. Не через службовий обов’язок, а через доброту. Виявилось, Цербер наказав виділити Тіб окрему кімнату, ще й чин підвищив. Тепер Тіббері була не просто служницею, а правою рукою Трейсі, а значить, однією з головних служниць.

Весь ранок дівчина то раділа через прекрасну долю, то сумувала через від’їзд Трейсі.

Коли настав час прощатись та проводити демоницю до карети, вона й зовсім розкисла.

-Ну чого ти? -дофарбовуючи губи, запитала Трейсі. -Я ж на декілька днів. Подбаєш про дім, поки мене не буде. Відпочинеш.

-Але я з Вами хочу. -шморгнувши носом, Тіб підійшла ближче. -Пані, візьміть мене, га.

-Навіть не проси!

Трейсі прудко схопила чорну сумочку, закидуючи на плече. Зараз вона була одягнена у досить зручну, коротку спідницю, яка добре облягала сідниці. У неї вона сховала краї білосніжної футболки, а на ніжки натягнула спортивні кросівки.

-Але я не заважатиму. Й речі на всякий випадок вже зібрала. -біжучи позаду, сказала Тіббері.

-Ну навіщо це тобі? Сиди спокійно дома і відпочивай.

Трейсі вийшла з кімнати, відразу ж прямуючи на вулицю. Її валізи давно віднесли до карети, а Цербер з хвилини на хвилину повинен бути там.

Сьогодні погода радувала сонечком та теплом. Як тільки демониця вийшла на вулицю, зіщулила повіки.

-Ох, як добре. -вона втягнула носом свіже повітря, дивуючись земній ностальгії.

-Я сумуватиму, пані. -біля карети сказала Тіб, обережно обіймаючи її.

-Я теж.

Цербера досі не було, але Трейсі поспішила всістись у карету, аби не розтягувати ці безкорисливі довгі проводжання.

Чекати довго на чоловіка не довелося, він майже відразу ж з’явився на полі зору. Коли карета рушила з місця, Трейсі ледь помітно посміхнулась.

-Пробач, що довелось чекати. -першим заговорив Цербер. На вигляд він був дуже змученим, але задоволеним.

-Нічого. Все добре. В тебе ж справи, я розумію. -закивала головою дівчина та подивилась у вікно. Знайомі пейзажі почали повільно пропливати, вкотре нагадуючи, що дім закінчується... та чи був будинок Цербера для неї домом? Ні.

-Як спалось цієї ночі?

-Дякую, добре. Може, ти втомився? Приляжеш? -тут же запитала Трейсі, аби не видати демону те, що цієї ночі вона спала набагато краще без нього, ніж з ним.

-Ні, не хвилюйся.

Вони сиділи одне навпроти одного, іноді посміхаючись.

-Ти дуже гарна. -несподівано сказав Цербер, спопеляючи дівчину поглядом. -Тільки тепер розумію, як сильно мені пощастило з тобою. Знайшла спільну мову з моїм сином, піклуєшся про свою служницю, не створюєш скандали на рівному місці.

-А повинна? -жартома запитала Трейсі.

-Не знаю, просто коли побачив тебе, чомусь думав, що ти розбещене дитя Серафима. Почнеш крутити носом щоб я тобі не пропонував, а про Греморі взагалі мовчу. -він чесного зізнання, Трейсі підійняла брови, фиркаючи. -Думав, що ти будеш просто прикрасою, яка супроводжуватиме мене на усіх ділових зустрічах. Тоді б ледь не кожен демон заздрив мені.

-Припини. -посміхнувшись, сказала дівчина.

-А що ти подумала, Трейсі? -Цербер зіщулив повіки, продовжуючи пильно дивитись на демоницю.

-Тобто?

-Твоя перша думка про мене.

Згадувати те, що минуло, було досить приємно. Вперше для дівчини. Адже за земне життя вона, навпаки, намагалась не згадувати усе, що минуло.

-Ну, коли батько сказав мені про заміжжя, я звичайно було дуже невдоволена. Думала, якщо мій майбутній чоловік годиться мені у батька, то він повинен бути старим. І страшним.

Цербер щиро засміявся, по зручніше влаштовуючись на диванчику.

-І тут до зали заходиш ти! Досить привабливий чоловік з красивим тілом... я щиро здивувалась.

-Значить, я тобі сподобався. -лукаво посміхнувся демон. Трейсі відразу ж подумала про те, що знав би Цербер, хто дійсно їй подобається, вмить би забрав свої слова назад.

-Не те щоб, просто я очікувала на трохи іншого чоловіка.

Наступні декілька годин демони розмовляли про усе на світі. Саме за це Трейсі й поважала Цербера. З ним можна добре провести час, довіритись, навіть життя за нього віддати, але не серце...

Коли Херувим заснув, схилившись на одну з подушок, Трейсі поспішила вкрити його. Як там не було, але він цілу ніч слідкував за захисним куполом, охороняючи її сон. Тепер черга дістала й саму Трейсі.

Демониця вкотре кидала погляд на палець, прикрашений каблучкою, навіть не знаючи, як слід поводити себе у палаці Сатани. Сонце вже зайшло за обрій, прикрашаючи небо сутінками.

Вона знала, що до вілли батька ще ой як далеко, тому й стягнула з себе кросівки, лягаючи на диван. Вирішивши не дивитись на Цербера, що солодко спав на диванчику навпроти, дівчина повернулась обличчям до стіни карети.

Не зчувшись, вона заснула.

***

Відчувши, як по спині пробігли мурашки, Трейсі розплющила очі. Обачно повернувши сонну голівку у інший бік, вона зустрілась з чорними очима Цербера.

-Доброго ранку. -привітався чоловік. Щільніше закутавшись у ковдру, Трейсі підійняла подушку, на яку тут же знову вляглась.

-Привіт! Нам ще довго?

-Не думаю. -демон виглянув у віконце, махаючи головою. -Вже дуже скоро.

Між ліжками стояв скляний столик,який, якимось дивом, був накритий фруктами та омарином.

-Що це? -запитала Трейсі, вказуючи поглядом на їжу.

-Твій сніданок.