Глава 21

Сконфужено кліпнувши, Трейсі випустила з рук лист, не знаючи що робити далі. Цербер цілував ніжно, але напористо. Одна його рука міцно тримала дівчину за потилицю, доки інша вправно обвела талію.

Прокурликавши щось мало розбірливе, Трейсі спробувала відштовхнути від себе чоловіка, але марно. Демон тримав мертвою хваткою, навіть не збираючись припиняти поцілунок. Дівчина відразу ж зрозуміла, тут пручатись їй не дадуть. Вона повільно розслабила губи та прикрила повіки. Цербер ніколи не був дурним, тому й не став втрачати такого шансу. За лічені секунди він проник язиком у ротову порожнину дружини, ще дужче притискаючи до себе.

З кожною хвилиною поцілунок ставав усе більш наполегливим, швидшим. Розуміючи, що це може надто далеко зайти, Трейсі обережно вперла кулачок у груди Херувима. Жадібно ковтнувши повітря, демониця повільно підійняла повіки. Цербер, немов справжній звір, пожирав її одним лише поглядом.

-Не роби так більше. -важко дихаючи, прошепотіла Трейсі.

-Не робити що? -неначе знущаючись, перепитав Херувим.

-Може, відпустиш?

Після її слів демон напрочуд швидко відійшов. Помітивши лист, він нахилився, аби забрати його.

-Не хвилюйся. Я відправлю цей конверт до палацу Сатани. Навіть накажу віддати прямо Брітані у руки. -посміхнувшись, сказав чоловік. Згадавши, за яких обставин вона впустила його з рук, демон ще більше зашкірився. -Не здіймай більше галасу. І, до речі, -стоячи у дверях, він кинув останній погляд на Трейсі. -цілуєшся ти жахливо.

Як тільки двері зачинились, дівчина ошелешено видихнула.

-Це я цілуюсь жахливо? Я? Та він же... він сам ледь не вбив мене своїм поцілунком. -обурено впавши на диван, демониця мовчки дивилась на стелю.

Чи вважався цей поцілунок зрадою? Ні. Та чи вважаються почуття до Люцифера ножем у спину законному чоловікові? Так. Чи варто плекати надії, що колись Люцифер все ж згадає її й усе стане на свої місця?! Ніхто не може сказати точно. Ніхто, крім Маммона.

Трейсі прожогом кинулась шукати дзеркальце, за допомогою якого зв’язувалась з зеленооким. Без Тіб, як без рук.

Не знайшовши те, що їй зараз конче потрібно, на стелажах з книгами, дівчина підбігла до тумби біля ліжка.

-Ненавиджу темноту... -тут же забурчала, але все ж знайшла дзеркало.

-І так, -демониця сіла на ліжко, поправляючи волосся. -спробую.

Минуло не менше, ніж година, а Трейсі все наполегливо намагалась зв’язатись з Маммоном. Через постійне напруження зору в очах починало розпливатись, але їй здавалось, що це дзеркало нарешті розуму набралось.

У двері постукали, після чого на порозі стояла Тіббері.

-Привіт! Ну як ти? -тут же запитала Трейсі. Її служниця виглядала набагато бадьоріше, навіть посмішка більш щира.

-Дякую, я добре відпочила й відразу ж до вас побігла. Вже вечір, треба готуватись.

-Куди готуватись? -плеснула віями демониця, ніяк не второпавши, що саме повинно статись ввечері.

-На сімейну трапезу. Вважайте це маленькою традицією у вашій сім’ї.

Тіббері відразу ж підлетіла до гардеробної, широко прочиняючи двері.

-Що бажаєте одягнути?

З цих слів і почалась справжня морока. Що одягнути, Трейсі не знала. Не спуститься ж вона у спортивному костюмі.

Їх вибір зупинився на бордовій шовковій сукні з тонкими бретельками. Довжина, як завжди, трохи вище коліна. Ноги прикрашали такі ж бордові туфлі на тонкій шпильці.

-Я можу допомогти... -ображено нагадала Тіб, стоячи поруч.

-Не потрібно, я просто підфарбуюсь та й усе. -відповіла демониця, вирішуючи, що зачіска буде зайвою.

***

Як завжди, за столом сидів Цербер, а біля нього стояв його вірний друг -Престол Земстон.

-Вітаю. -привітався демон, ледь помітно схиливши голову. Цербер же встав зі свого місця, відсовуючи для дружини стілець.

-Ти, як завжди, без запізнень. -підмітив Херувим, вмощуючись на свій стілець.

Не встигла Трейсі й голови підійняти, як до зали прийшов Греморі.

-Доброго вечора, Трейсі! -з усмішкою привітався хлопчик, не аби як радуючи дівчину.

-Вітаю, Греморі.

-Дякую тобі за подарунок! Мені дійсно дуже сподобалось.

-Подарунок? -перепитав Цербер, переводячи погляд як не з сина, то з Трейсі.

-Так! Поїзд, як у людей. -жваво відповів хлопчина, знову посміхнувшись.

-То ви вже встигли подружитись, я бачу.

-Ми намагаємось. -чесно відповіла Трейсі.

-Що ж, я радий.

-Трейсі, не хочеш завтра ввечері зайти до мене? -поцікавився Греморі, сплітаючи пальці у замок. Цим жестом він був дуже схожий на батька.

-Пробач, сину, -першим встиг відповісти Херувим, що лагідно потріпав його волосся. -але завтра ми вирушаємо у дорогу.

-В дорогу? -перепитала Трейсі, зводячи брови.

-Ну, ти ж сама хочеш відвідати весілля єдиного сина Сатани. Зупинимось на одну добу у твого батька, а одну добу ми потратимо на дорогу. То ж, аби встигнути, треба вирушати завтра.

-Але ж до весілля ще три дні.

-Ти ж не забувай, що палац Сатани охороняється куполом. Набагато більшим, ніж тут. Добиратись за допомогою хмароворота не вийде. Ще й твій батько написав листа, попросив, залишитись на ніч у нього.

Трейсі не розуміла, куди такий поспіх, але перечити не стала. -Якщо питань немає, то почнімо трапезу.

Добряче повечерявши, Греморі поспішив попрощатись з батьками, навіть запросив Трейсі приходити завтра, аби погратись.

Не знаючи, чи варто залишатись, Трейсі глипнула на Тіб, що увесь час стояла поруч.

-Вийдіть всі. -сказав Цербер сухим, грубим голосом, змушуючи Тіббері здригнутись.

-Я теж? -на всякий випадок запитала Трейсі. Демон на це лише посміхнувся, повільно тягнучись до її зап’ястя.

-А ти залишся. Розмова є.

Коли у залі не було нікого, крім них, Цербер важко видихнув. Він не поспішав забирати свою руку з її зап’ястя, як і про щось говорити.

-Так що за розмова? -поквапила його дружина.