Глава 19

Навіть не збираючись здаватись, Трейсі відходила, але варто було відчути спиною холодну стіну, як усі думки про боротьбу вмить розвіялись. Цербер повільно, але впевнено навис над дівчиною, посміхаючись.

Підійнявши голову, Трейсі зустрілась з чорними очима демона, емоції якого швидко змінювались.

-Трейсі... -Херувим несподівано ніжно підійняв її обличчя двома пальцями за підборіддя, зводячи густі брови на переніссі. -Ти плакала?

Навіть не знаючи, що на це відповісти, демониця просто відвела погляд вбік, ковтаючи.

-Це через мене? -не дочекавшись відповіді, Цербер втомлено опустив відповіді. -Отже, через мене.

-Пробач мені, Цербере. -сльози знову нахлинули, не даючи й слова зв’язати. -Я винна, пробач.

Тихо хмикнувши, Цербер знову наблизився, але цього разу, аби ніжно обійняти.

-Це ти пробач. Налякав тебе, напевно. Ти ще зовсім юна, але у нас багато часу попереду. -демон дбайливо гойдав її зі сторони у сторону, заспокоюючи. На диво Трейсі, сльози відступили, а замість них прийшов спокій. -Я ніколи не змушуватиму тебе щось робити. Як у плані наших стосунків, так і в плані твоїх особистих кордонів. Просто не зраджуй мені, гаразд? Ніколи не зраджуй і я голову самого Шепфа до твоїх ніг покладу.

Тихо засміявшись, Трейсі більш впевнено обвела руками спину демона, інколи погладжуючи крила.

-Ти втомилась? -запитав Цербер, трохи відсовуючи голову.

-Дуже. -пошепки відповіла дівчина. Навіть не зрозумівши, що відбулось далі, вона зміряла свого чоловіка здивованим поглядом. За долю секунди Херувим підійняв її, наближаючись до ліжка.

-Що ти...?

-Мовчи, сонце. Дай хоч трохи про тебе подбати. -обережно приземляючи тіло Трейсі на ліжко, він легенько ущипнув її за ніс, направляючись до свого місця. Очі хоч трохи звикли до темноти, тому зараз демониці було легко відрізнити силует шафи від Цербера, чого вона не могла зробити п’ять хвилин тому.

Демон влігся поруч, дбайливо вкриваючи їх ковдрою.

-Забудь про це, гаразд? -не довго нишпоривши під ковдрою, він знайшов руку Трейсі, яку тут же взяв у полон своїх пальців.

Коротко кивнувши, Трейсі повернулась на бік, обличчям до Цербера.

-Дякую тобі.

-Ти думала, що твоя хвороба мене зупинить, тому й не готувалась до цього. Я знаю. Але й ти знай надалі -цей день настане. Рано чи пізно. Одужаєш ти чи ні. Він настане.

-Я знаю. -ще тихіше прошепотіла Трейсі, натягуючи від сорому ковдру ледь не до самих вух.

-Така крихітна... -Цербер посміхнувся, проводячи вільною рукою по волоссю дівчини. -ти нагадуєш мені малу дитину, яка вічно у щось встрягає. А я, як справжній герой, повинен захищати тебе. Коли ти посміхаєшся, мені здається, ніби я бачу свою дочку. Але варто тобі одягти бодай одну з тих суконь...

-Не одягати? -тихо засміявшись, запитала Трейсі.

-Думаю, треба трохи утриматись. Хоча б доки я не звикну до твоєї краси.

-На добраніч. -розуміючи, що щоки починають палати, Трейсі заплющила очі. Рятувала лише темнота у кімнаті, не дозволяючи побачити Церберу усю сором’язливість дівчини.

-Солодких снів, сонце.

Цієї ночі вони так і заснули, тримаючись за руки. Ніч, яка мала стати найгіркішою у Небесному житті Трейсі, стала найспокійнішою.

***

Дякуючи небесам, ранок дійсно був добрим. Цербер дуже рано встав, та ще й так тихо, що дівчина навіть не помітила. У вхідній кімнаті, на диванчику, Тіб давно чекала пробудження своєї господині, після чого добряче нагодувала її. Зараз Трейсі, перед цим причепурившись, прямувала до кімнати Греморі. Як не як, а з хлопчиком подружитись треба.

-Та не хвилюйтесь Ви так. -потріпавши крильцями, сказала Тіб.

-Як я можу не хвилюватись, якщо Греморі зовсім не йде на контакт. Якщо не подружусь з ним зараз -ніколи не знайду спільну мову.

-Нам на право. -зауважила демониця на черговому повороті. -Запропонуйте йому прогулятись у саду.

-Ти ж казала, що він не любить гуляти.

-Не любить. Але ж фрукти обожнює. Заради них він цілий сад оббіжить.

-Тримай за мене кулачки, Тіббері.

-Навіщо? -запитала служниця, зводячи свої чорні брівки вгору.

-Так треба.

-Прийшли. -Тіб зупинилась, вказуючи головою на чорні двері. Востаннє видихнувши, Трейсі обережно постукала. Минуло декілька секунд, але нічого не відбулось. Тоді вона притулила вухо до дверей, намагаючись зосередитись за звуках.

-Чому він нічого не говорить? -пошепки запитала Трейсі, відходячи.

-Знову постукайте.

Цього разу довго чекати не довелось, адже двері відчинились і у полі зору з’явилась голівка Греморі.

-Вітаю. -першим привітався хлопчик, не відходячи.

-Привіт! Як ти?

-Дякую, добре. А чому ти тут?

-До тебе в гості прийшла. Можна?

Декілька секунд маленький демон здивовано дивився на Трейсі, після чого відійшов з порогу, запрошуючи всередину.

Кімната була меншою, ніж у Цербера, але назвати її маленькою було б злочином. Все, як завжди... велике ліжко, високі стелажі з книгами, навіть балкон є.

-У тебе гарна кімната.

-Дякую.

Хлопчик вмостився на краєчок ліжка, плескаючи на місце поруч з собою. Двічі повторювати не довелось, Трейсі тут же всілась.

-Ти вже бачив мій подарунок?

-Не встиг. -такі короткі відповіді зовсім не влаштовували демоницю, але вона розуміла, що могло бути й гірше.

-Не хочеш, аби я допомогла тобі?

-Розпакувати подарунок? -хмикнув Греморі, нагадуючи свого батька.

-А чому б і ні.

Хлопчик скочив з ліжка, підходячи до комоду. Звідти він дістав досить знайому коробку, ставлячи на килимок біля ліжка.

Трейсі обережно присіла на підлогу,посміхаючись.

Греморі повільно, не проявляючи особливого інтересу, зняв стрічку, після чого почав рвати коробку. Брови демониці тут же підстрибнули вгору від здивування, але казати зараз щось зовсім не хотілось.