Глава 18

Трейсі повільно бродила лабіринтами саду, думаючи, що робити далі. На дворі давно стемніло, лише яскравий місяць освітлював стежку.

Дівчина не раз прокручувала у своїй голові те, як зв’язатись з Маммоном. Адже він допоміг їй згадати усе, допоможе й Люциферу. Можливо...

З правого боку, між деревами, промайнула тінь, змушуючи серце демониці за секунду опуститись до п’ят.

-Хто там? -тремтячим голосом крикнула Трейсі. -Я тебе бачила, можеш не ховатись. Виходь!

З-за дерева вийшов досить старий демон.

-Чого репетуєш? -пошепки запитав він, оглядаючись на всі боки.

-Хто ти?

-Підійди сюди. Швидко.

-Я запитала, хто ти?

Демон нервово зціпив зуби, спопеляючи Трейсі поглядом.

-Я від твого батька. Твій лікар, забула? -єхидно відповів чоловік,знову ховаючись за деревом. -За тобою спостерігають. Зроби вигляд, що щось збираєш та підійди ближче до мене.

Нервово подивившись з-за спину, Трейсі сіла навпочіпки, підіймаючи листочок, гілочку, потім знову листочок, доки не опинилась за широким стовбуром дерева. Гілки закривали світло місяця, тому роздивитись обличчя чоловіка зблизька дівчині не вдалось.

-Якщо тобі потрібно буде зустрітись зі мною, -пошепки сказав демон. -скажи, що стало погано. Мене покличуть.

-Це я зрозуміла. -так само тихо відповіла Трейсі.

-Сьогодні твоя перша ніч з Цербером. Він знає, що ти хвора. Але... ми не знаємо його характеру. Тримай. -демон протягнув Трейсі пляшечку з прозорою рідиною.

-Що це?

-Протизаплідне зілля.

-Що? -вигукнула демониця, відступаючи. Лікар тут же шарпнув її за руку, знову ховаючи за стовбуром дерева.

-Не репетуй. Так наказав зробити Серафим Мітчер. -демон силою віддав пляшку до рук Трейсі, яка готова була вити від несправедливості.

-Як тебе звати, не хочеш мені розповісти? -ховаючи пляшку у бюстгальтері, запитала демониця.

-Гарі. Тобі вже час. Йди, інакше запідозрять.

-Зачекай!

-Йди, кажу. -Гарі силою виштовхнув її, та варто було Трейсі озирнутись, як замість лікаря вона побачила сліди хмаровороту.

Цокнувши язиком, Трейсі поплелась до будинку. Чим ближче вона підходила до стежок, освітлених ліхтарями, тим страшніше їй ставало.

-Він... ні. Він же не такий. -демониця неначе сама собі доводила честь Цербера, тихо промовляючи: -Він добрий, сам казав, що чекатиме мого одужання. От хай і чекає. Не може ж він... а якщо може? -вдаривши себе по лобі, дівчина зупинилась. -Не піду.

Поглядом вона знайшла довгу лавку біля дверей будинку, куди й поспішила сісти.

Біля дому було значно світліше, ніж там, де нещодавно бродила Трейсі. Це заспокоювало та роздратовувало одночасно.

Демониця ледь не кожної хвилини важко зітхала, намагаючись викинути з голови Цербера. Все ж, це її перший день у цьому будинку. Як налагодити стосунки з Греморі вона не знала, як повернути пам’ять Люциферу -теж. Жалюгідна втеча Маммона зароджувала ненависть у серці Трейсі, адже саме цієї миті, тут і зараз він був потрібен їй.

Двері будинку відчинились, звідти виглянула попеляста голівка Тіббері, яка ту же поспішила до демониці.

-Паніііі, що ж Ви тут сидите! Та ще й з голими плечима. -заволала Тіб, підбігаючи з теплим пледом у руках.

-Не називай мене так. У мене, взагалі -то, ім’я є. -служниця дбайливо накинула на плечі демониці плед, щільно кутаючи тендітне тіло.

-Але так не можна.

-Тіб, прошу. Називай мене Трейсі, добре? -вона благально подивилась на дівчину, тихо шморгаючи.

-Їїйй, захворіли! -служниця сплеснула у долоні, витріщаючи свої й так великі, карі очі. -Краще ходімо в дім, там тепло.

-Тут теж нормально.

-Чому Ви тут сидите? Минуло декілька годин, Херувим Цербер хвилюється.

Губ Трейсі торкнулась посмішка при згадці чоловіка.

-Цербер, хвилюється... цікаво, чому ж?

-Як це, чому? Ви його дружина.

Вирішивши нічого на це не відповідати, Трейсі змучено опустила голову, уткнувшись носом в м’який плед.

-Так чому Ви тут сидите?

-Просто хотіла подихати свіжим повітрям. Сідай. -Трейсі звільнила руку з полону тепленького пледа, стукаючи долонею по лавці. Дві повторювати Тіб не довелось, вона відразу всілась поруч.

Коли демониця хотіла було знов укутати руку, Тіббері схопила її за зап’ястя, роздивляючись каблучку.

-Який гарний перстень. Дивовижно! Хто Вам його подарував? -допитливо запитала служниця, сама того не розуміючи, знову змушуючи рану кровоточити.

На мить Трейсі розгубилась, не знаючи, що сказати, але при згадці, як турботливо Люцифер одягнув їй каблучку, серце тьохнуло. Більше вона стримуватись не могла.

Тихо схлипнувши, Трейсі опустила голову, затамовуючи подих.

-Пробачте мені. Я щось не те сказала? -почувши другий, більш гучний схлип, Тіб розгублено підсунулась ближче. -Пані...

-Чому ж так болить? -тремтячим голосом запитала демониця, ще дужче схлипуючи.

-Болить? -перепитала Тіб, обіймаючи дівчину за спину. -Я можу позвати лікаря. Де болить, скажіть?

-Ось тут! -Трейсі легенько вдарила себе по грудній клітці, не тямлячи від душевного болю. -Серце болить, Тіб, серце. -знову вдаривши себе по грудях, але набагато сильніше, дівчині здалось, що ком у горлі відступає й стає набагато легше. Саме через це удари лились з шаленою швидкістю, доки Тіббері намагалась хоч якось вгамувати демониці.

-Прошу, заспокойтесь... досить! -дівчина вправно обійняла Трейсі, закриваючи її груди спиною. Демониця, не відчуваючи жодного фізичного болю, дужче заплакала. Здавалось, ніби це ніколи не скінчиться. Їй постійно треба щось доводити, з чимось погоджуватись, від чогось відмовлятись.

-Досить. -тихо прошепотіла Тіб, погладжуючи дівчину по волоссю. Гірке ридання стихло, залишаючи після себе збите дихання та схлипи. Тіббері ні на секунду не покидала демоницю, чим саме й завдячувала їй Трейсі. -Все буде добре, повірте мені.