Глава 17

Дякуючи Тіб, до вечора Трейсі вже була готова до знайомства зі своїм пасинком. Вона обрала досить легку, літню сукню червоного кольору з пишною спідницею. Ніжки, як завжди, прикрашали туфлі на підборах. Речі вже були розкладені по місцях, помітно заповнюючи кімнату.

-Він Вам сподобається, обіцяю! - ставлячи перед демоницею тарілку з фруктами, сказала Тіб. -Він дуже спокійний, як на демонятка. Херувим Цербер дуже його любить.

-Те, що й кого любить Цербер -мене не хвилює. -заперечила Трейсі, відриваючи бубочку винограду. -Краще скажи, що подобається Греморі. Все ж, треба з ним подружитися. Сідай. -демониця трохи посунулась з дивану, стукаючи по ньому рукою. Тіб слухняно сіла поруч, глибоко вдихаючи.

-Він дуууже розумний. Обожнює читати демонологію та історію своєї сім’ї. У нього з тварин -вовк. Ледь не увесь свій час він проводить з ним. Ну а ще, він дуже закритий у собі. Майже ні з ким не дружить, а скоро у Небесну школу потрібно буде вирушати, як же він там подбає про себе? - Тіб співчутливо стенула плечима, видихаючи.

-Не хвилюйся ти так. Я й сама вчилась у тій школі, як бачиш, жива й досі.

-Я більше нічого не знаю про Греморі. Бачила всього декілька разів, і жодного він зі мною не розмовляв.

Трейсі встала з дивану, прямуючи до спальні.

-Куди Ви? -гукнула вслід Тіббері, плентаючись по заду.

-Шукати для Греморі подарунок. Я дещо підготувала... ти не бачила таку довгу коробку, перев’язану червоною стрічкою? -Трейсі зупинилась біля арки, заглядаючи у спальню. Шукати там щось, та ще й у такій темноті, те ж саме, що голку в сіні. -Якого дідька тут світла немає?

-Коробку бачила, на рахунок світла вже розповіла. Я швидко! -Тіб, мов справжня блискавка, прудко заскочила в гардеробну, виходячи звідти з подарунком для Греморі.

-О, чудово! На ліжко постав. -Трейсі поспішила до дзеркала, аби востаннє підфарбувати губи червоною помадою.

-А що там?

-Дещо з Землі підхопила. Греморі повинно сподобатись.

-Ви мені розповісте?

-Покажу. Коли хлопчик розпакує.

Тіб ледь помітно засмутилась, підходячи до демониці.

-Нам вже час йти. Херувим Цербер почне злитись, якщо запізнимось.

-Секундочку. -дофарбувавши губи, Трейсі мило посміхнулась своєму відображенню у дзеркалі.

-Коробку брати? -запитала Тіб, слухняно стоячи поруч.

-Візьми.

Демониці дружно вийшли з кімнати, спускаючись до вітальні. Вона була не великих розмірів, але затишна. За довгим столом, накритим різними стравами, сидів Цербер. Біля нього стояв демон, про щось розповідаючи. Захоплені розмовою, вони зовсім не помітили приходу Трейсі, не аби як цим знітивши дівчину.

-Кхм кхм. -награно закашляла Тіб, рятуючи ситуацію. Дві пари очей тут же уставились на крихітне тільце.

-Трейсі, як я радий тебе бачити! -Цербер встав з -за столу, підходячи до дружини. Він ніжно поцілував їй руку, після чого повів до столу.

-Дякую. -як тільки Херувим відсунув стілець, Трейсі мило подякувала, приховуючи сором’язливість за впевненими жестами.

-Трейсі, дозволь представити тобі мого вірного слугу і друга. Престол Земстон.

Цербер сів за стіл поруч, вказуючи рукою на свого друга. Земстон ввічливо вклонив голову, вітаючись.

-Якщо ви не проти, я подивлюсь, що там з Греморі. -демон поспішно вийшов з вітальні, забираючи з собою Тіб.

-Ти вже встигла розпакувати речі? -тут же поцікавився Цербер.

-Так. Мушу визнати, кімната дуже велика. -навіть не приховуючи захоплення, відповіла демониця.

-Радий, що тобі сподобалось.

-Мене бентежить одне. Чому у спальні немає світла? -на думку дівчини, розповіді від помічниць ніщо у порівнянні з правдою господаря. Можливо, це запитання стане першим кроком до їх стосунків.

-Я не люблю світло.

-І все?

-А ти чекала іншу відповідь?

Трейсі цокнула язиком, відвертаючись.

-Тільки не кажи, що тебе так легко образити.

-Ти мій чоловік, Цербере. А я твоя дружина! Якщо ти думаєш, що через ранній вік я буду у всьому з тобою погоджуватись -ти помиляєшся.

Декілька секунд демон мовчки вивчав кожну рису обличчя дівчини, після чого багатозначно хмикнув.

-Я ніколи такого не казав і ніколи не скажу. Не правильну позицію приймаєш, Трейсі. На перший раз я закрию на це очі. Але не більше! Я не потерплю такого відношення до себе. Трішечки поваги, сонце, інакше я теж буду зневажати тебе. Зрозуміла? -тихо, з награною ввічливістю пояснив Цербер, не припиняючи посміхатись.

Від відповіді Трейсі врятував стук у двері.

Повернувши голову, демониця побачила у дверях маленького хлопчика. Русяве волосся, бліде личко, тоненька, широка статура та чорні крильця нагадували Цербера. Дівчина затамувала подих, як тільки зустрілась з його чорними очима.

-Вітаю. -досить тихо, але ввічливо привітався хлопчик. Херувим тут же встав зі свого стільця, підходячи до сина.

-Левенятко моє, сідай. - демон з радісною усмішкою поплескав Греморі по спині, ведучи до столика. Він відсунув стілець навпроти Трейсі, вмощуючи туди сина.

-Привіт. -трохи розслабившись, Трейсі посміхнулась наймилішою посмішкою зі свого арсеналу, дивлячись на хлопчика. -Мене звуть Трейсі. А тебе?

-Греморі. -стримано відповів.

Цербер цим часом вже сів на своє місце, застилаючи коліна серветкою.

-Тепер ти моя мама? -запитав маленький демон, допитливо розглядаючи Трейсі.

-Я... -дівчина видихнула, опускаючи голову. -Я знаю, що ніколи не заміню тобі матір, але я стану твоїм другом. Принаймні спробую. Якщо ти, звичайно, дозволиш.

Греморі багатозначно кивнув, впираючи погляд у пусту тарілку.

-Я думаю, ми можемо почати трапезу. -намагаючись хоч трохи врятувати не дуже вдале знайомство, сказав Цербер.

Наступні пів години всі сиділи у тиші, інколи переглядаючись. Найбільше за все Трейсі хотілось, аби Цербер почав цю розмову, але ж ні. Вирішивши взяти усе в свої руки, демониця голосно стукнула виделкою по тарілці, витираючи серветкою краєчки губ.