Глава 16

Дівчина прокинулась через холодні сирітки, які пробігли по її спині. Хтось обережно намагався підійняти її, і це не аби як бентежило.

Розплющивши очі, Трейсі побачила перед собою обличчя Цербера.

-Прокинулась? -навіть не збираючись забирати свої холодні руки зі спини та ніг дівчини, запитав демон.

-Де ми? -дівчина поспішно підійняла спину, не забуваючи забрати з свого тіла руки Херувима.

-Дома. -неначе нічого не сталось, Цербер спритно скочив з карети на землю. Він галантно подав руку дівчині, яка усіма силами намагалась знову натягнути на себе туфлі. -Тобі тут сподобається, сонце.

Після останнього слова Трейсі кинуло в жар. Невже він дійсно так швидко до неї звик, щоб сонцем називати? Обережно підійнявши голову, демониця звела брови.

-Побачимо.

Як тільки її ніжки торкнулись землі, вона з насолодою потягла рученята до неба, потягаючись.

-Мхммх.... як же доообреее. -на губах завмерла посмішка, а повіки самі по собі заплющились.

Цербер, який досі мовчки спостерігав, вирішив відвернути погляд.

-Не бажаєш поглянути на дім?

Трейсі обережно розправила свою білу, коротку сукню, зустрічаючись з чорними очима демона.

-Де він? -подивившись прямо, крім гарнющих дерев, на жаль, вона нічого не побачила.

-Обійди карету. -тепер черга посміхатись Цербера.

Трейсі так і зробила, без вагань обходячи її. Перед нею постали високі, червоні ворота з таким же високим парканом. На зубчиках стояли круглі ліхтарі, а з-за паркану виглядали високі, чарівні дерева.

Ворота почали відкриватись, показуючи демониці її майбутній дім.

До його дверей вела стежка з чорного каменю, а навколо неї цвіли дерева. Трейсі не відразу зрозуміла, що вони фруктові. Пройшовшись по стежці, її зору відкрилось одне з дерев, на якому росло щось схоже на апельсин.

-Чому тут так багато дерев? Ще й з плодами. - навіть не питаючи дозволу, Трейсі змахнула крильми у напрямку до дерева, зриваючи фрукт.

-Греморі дуже любить фрукти. До того ж він з дитинства хворобливий, вітаміни не завадять.

Коли Трейсі знову опинилась біля Цербера, він кивнув головою на дім. Він був досить високий, нагадуючи вежу, побудований з чорного каменю та з червоними віконними рамами.

-Може, підійдеш ближче? -помітивши замішання Трейсі, демон махнув рукою у бік дому.

Варто було зробити ще декілька кроків, як двері відчинились, а з них вилетіла демониця.

-Вітаю! - дівчина була досить молода, висока, енергійна. Волосся нагадувало попіл, а на обличчі виднілось ластовиння.

-Трейсі, дозволь представити, Тіббері, твоя помічниця. -Цербер нетерпляче ступав з однієї ноги на іншу, заглядуючи у бік дому. Трейсі відразу здогадалась, що його щось тривожить, тому вирішила не затягувати зі знайомством.

-Цербере, мені потрібно переодягнутись. Нехай Тіббері відведе мене у кімнату, а ти йди по справам.

Херувим ледь помітно посміхнувся, підходячи ближче.

-Пробач, що залишаю тебе. Все ж я повинен бути поруч.

-Що ти таке говориш? Твоя присутність зараз не обов’язкова, я й сама впораюсь. -багатозначно заперечила дівчина, адже це зовсім не по доброті душевній.

-Ти дивовижна. -самими лиш губами прошепотівши це, він поцілував її у скроню. -Тіббері, допоможи розкласти речі. Після чого проведи мою дружину у хол.

З цими словами Цербер блискавично залетів у дім. На мить дівчина полегшено видихнула, радіючи, що хоч трохи розслабиться.

-Бажаєте зайти? -ввічливо запитала дівчинка з попелястим волоссям.

-Тіббері... правильно?

-Так! Але можете називати мене Тіб.

-Трейсі. -простягнувши їй руку, демониця широко посміхнулась. Рукопотискання вийшло досить приємним, адже рука Тіб була теплою та досить ніжною. -У мене немає тут подруг, тому, я хочу, аби ти нею стала.

-Як скажете! Я готова служити Вам усім серцем, та й голову на відсіч дати. Я не підведу. -впевнено прощебетала демониця.

-Ти комусь служила до мене?

-Ні. Ви -перша. Тому я старатимусь з усіх сил.

-Гаразд. Де моя кімната?

Не менше години Тіб проводила екскурсію до кімнати Трейсі. Стіни були чорного кольору, але меблі у досить світлих сірих відтінках. Це не аби як радувало дівчину. Дивувало те, що розміри кімнат були маленькими, як і бібліотека. Та варто було Тіб відчинити високі, чорні двері, як Трейсі відразу ж забрала свої слова назад. Кімната була величезних розмірів. Вся права стінка була прихована поличками для книг, а ліва -довгим диваном та маленьким, скляним столиком. Пройшовши далі, вона побачила високе вікно, у яке вже заглядали промінчики сонця. Зліва була арка, за якою приховувалось величезне ліжко. З обох сторін від нього стояли низькі тумби, а поруч м’які, сірі килимки. У цій кімнаті, на відміну від першої, зовсім не було вікон, тому й темрява встигла захопити стіни своїм непроглядним кольором.
Коли Трейсі вийшла з арки, біля вікна побачила двері. Відчинивши їх, ледь щелепу не загубила. Вона, звичайно, знала, що демони люблять наряджатись, але ж не на стільки. Зараз демониці це все нагадувало магазин з чорними костюмами та білими сорочками.

-Ліва сторона гардеробу -Ваша. -ввічливо попередила Тіб, вказуючи пальцем на пусті стійки для речей.

-Я хочу переодягнутись. Ти не могла б знайти у якійсь з валіз спортивний костюм.

-Навіщо Вам спортивний костюм?

-Ну не буду ж я в сукні речі розбирати.

Декілька секунд Тіб мовчки кліпала очима, а згодом й взагалі розсміялась.

-Хто буде речі розбирати? Ви? Та перестаньте! Для чого ж нас на службу приймають?

-Тіб, роби, що я сказала. -ображено мовила Трейсі, виходячи з гардеробної.

-А що на рахунок інших речей? Сказати, аби заносили сюди?

-Ага. -демониця підійшла до арки, заглядаючи у темну кімнату з ліжком. Як би вона не старалсь знайти там хоча б лампу -марно.

Тіб досить швидко повернулась, тримаючи у руках білі кросівки та костюм.