Глава 15

Доки Трейсі намагалась прийти до тями, нам її головою лягла тінь. Арабелла дужо взмахнула крильми, підіймаючись вище. 
-Як? Чому вона тут? -якби не радість, перебиваюча обуреність дівчини, вона б давно почала злитись. Але крім радості та почуття провини Трейсі нічого не відчувала.
-Коли я відправив тебе на Землю, відразу ж забрав Арабеллу. Адже було б дивно мати у школі дракона без власника. 
-А чому... ти залишив її спогади у спокої? 
-Їй не можливо стерти пам’ять. -дракон обережно ступив на скелю, підходячи ближче. -Ніколи. 
Трейсі обережно, немов запитуючи дозволу, простягнула руку до рожевої голівки, яка тут же уткнулась носом у зап‘ястя дівчини. 
-Пробач... -впевнено роблячи крок вперед, Трейсі щільним кільцем огорнула шию своєї найвідданішої подруги. Почувши у відповідь задоволене ричання, дівчина ще дужче притиснулась до Арабелли.
-Що з нею буде? -з сумом запитала Трейсі, дивлячись на батька. 
-Ти можеш забрати її з собою, але к цьому немає потреби. Тут вона на волі. Я накреслив руни, які не відпустять її далі меж, тому і в «клітці» тримати дівчинку не потрібно. -відповів Серафим. 
-А якщо я її заберу? -відходячи, Трейсі лагідно погладила луску дракона. 
-Цербер не дозволить їй літати... ні. Навіть дихати без його відому. Вона буде у такій же пастці, як і у школі, але у набагато меншій. 
-А якщо я поговорю з ним? -досі гладячи Арабеллу, яка з насолодою прикрила очі, Трейсі нервово кинула швидкий погляд на Мітчера. 
-Марно. Але ти спробуй. Попроси в якості весільного подарунку. -посміхаючись, Серафим підійшов ближче до краю скелі, дивлячись вниз. -Пробач мені, Трейсі. 
-Що саме? -здивовано звівши брови, дівчина поспішила підійти ближче. 
-У Сильвії були важкі пологи. Я місця собі не знаходив через її крики. -занурившись у спогади, Мітчер гірко посміхався. -Та коли я почув твій дитячий плач, весь світ перевернувся. Тоді я й пообіцяв, що ти вийдеш заміж лише за коханого чоловіка. Як я у свій час за кохану жінку. 
Не наважуючись перебити батька, Трейсі тихо підійшла ближче. 
-Але доля -штука серйозна. З нею жарти погано закінчуються. Так сталось, що ти покохала зовсім не того чоловіка. Люцифер не підходить тобі, зрозумій. Крім болю він нічого не може дати. -з гіркотою мовив Серафим. 
-Серцю не прикажеш. -посміхнувшись, Трейсі відійшла від краю. 
-Пробач мені, люба, пробач. Я обіцяю тобі, що ти не пошкодуєш. Цербер дбатиме про тебе, пилинки здуватиме. Ти віриш мені, Трейсі?

-Вірю. -знову важко зітхнувши, демониця вмостилась на холодне каміння. -Але ти не повинен був цього робити. Можливо, я б була щаслива з Люцифером.

-Не була б! А після вашого розлучення тебе б ніхто заміж не взяв.

-Я не хочу про це говорити.

-Гаразд. -трохи сердито махнувши рукою, Мітчер підійшов до Арабелли. -Що з нею робити будемо?

-Ти зможеш подбати про неї?

-Зможу. Якщо, звісно ж, ти приховуватимеш свої емоції від Арабелли.

***

Минуло декілька годин, на вулиці давно стемніло, а Трейсі досі збирала речі. Навколо неї кружляли демониці, збираючи усе навколо. До дому Цербера відправляли одну карету за іншою, які були заповнені речами.

Херувим терпляче чекав свою... тепер дружину. Так. Адже все скінчено. Вороття назад немає, є лише майбутнє.

Фурія залишилась у гостях Серафима Мітчера, так як добре подружилась з Трейсі. Доки до карети заносили останні валізи з речами, дівчата весело гомоніли, попиваючи омарин.

-Виявилось, у нього син є. -ставлячи келих на скляний столик, сказала Трейсі.

-Серйозно? Я чула про його дружину... вона померла багато років тому. Але про сина я дійсно не знала. -Фурія, мов справжня подруга, співчутливо потерла зап’ястя демониці.

-Все гаразд. Мене це зовсім не напружує. Я навіть рада, що зможу поспілкуватись з ним.

-Любиш дітей?

-Дуже. -пошепки, помітно посміхаючись, відповіла Трейсі. -Його Греморі звати. Думаю, він чудовий хлопчик, адже Цербер говорив про сина з такими... вогниками у очах. Він любить його.

-І тебе полюбить. Хоч на весіллі одним лише поглядом роздягав...

-Фуріє! -пискнула демониця, відскакуючи. -Не гарно так говорити, особливо у твоєму віці. Маленька ще.

-Хто б казав! -зареготавши, дівчина відкинулась на спинку дивану, складаючи руки на грудях.

У двері вітальні постукали, після чого на порозі з’явився Олівер.

-Доброго вечора, дівчата! -галантно вклонивши голову, хлопець впевнено підійшов ближче. -Вибачаюсь, що перериваю вашу розмову, але... Трейсі, на тебе чекають. А для Вас, прекрасна Фуріє, підготували кімнату.

-Так швидко? -надувши губки, біловолоса демониця скочила з дивану. -Ти хоч у гості інколи запрошуй.

-Не хвилюйся, - підійнявшись слідом за подругою, Трейсі ніжно обійняла її. -як тільки сама в курс діла ввійду, запрошу тебе у гості.

-Нехай щастить. -на останок посміхнувшись, Фурія одним помахом крил опинилась біля дверей вітальні.

-Нам час. -тут же зауважив Олівер.

-Куди така спішка?

-Херувим Цербер бажає повернутись до світанку, адже має справи.

Тихо фиркнувши, Трейсі поплелась до дверей.

Як тільки вона опинилась на дворі, у очі холодними іскрами вбилась постать Рози. Жінка стояла поруч з Мітчером, тулячись до руки Серафима, доки Цербер ввічливо прощався з ними.

Як тільки демониця підлетіла ближче, батько взяв її за руку.

-Доню, від сьогодні у тебе дві домівки. -досить бадьоро промовив Серафим, непомітно відштовхуючи Розу. - Сюди ти зможеш повернутись будь коли, адже мій дім-твій дім.

Виснажено кивнувши, Трейсі поспіхом обійняла батька, навіть не дивлячись у бік Рози.

-Нехай щастить, дитинко! -єхидно побажала жінка, знову чіпляючись за руку Серафима.

-Не радій, адже я ще не раз сюди повернусь. -Трейсі зробила крок до Цербера, посміхаючись. -Може, не варто так довго прощатись?

-А ти так сильно бажаєш пізнати новий дім? -захоплено вигукнув Херувим, відчиняючи дверцята чорної карети. -Слово моєї дружини для мене закон. Не будемо затримуватись.