Глава 9

Трейсі прокинулась досить рано. Набагато раніше, ніж її поспішили розбудити. Коли демониця почула стукіт у двері, вже була одягнена у білу облягаючу сукню, трохи вище коліна, та з елегантним пучком на голові.

Відчинивши двері, вона побачила двох молодих демониць.

- Доброго ранку. Нам наказали зібрати Вас. -дівчата тримали у руках сукні та коробки з прикрасами, очікуючи на відповідь.

-Не треба. Просто проведіть мене до батька.

-Йдіть за мною. -білява демониця передала усі сукні своїй колезі, вказуючи рукою на довгий коридор.

Цокаючи підборами, Трейсі спритно повертала за стіни коридорів, плентаючись за демоницею.

-Вам сюди. -дівчина кивнула головою на широкі, чорні двері, розвертаючись.

Коли Трейсі підійшла ближче, помітила двох архідемонів, які без зайвих слів відчинили двері.

-А от і вона! -у величезному кабінеті по -під стінами знаходилось безліч стелажів з книгами, а по середині -високий стіл з кріслом, за яким і сидів Мітчер. На диванчику, поруч з столом, сидів Олівер. Від погляду на давнього знайомого серце вразливо штрихнув біль та розуміння, що демон ні краплини не пам’ятає її.

-Вітаю, влада Трейсі! Дуже радий знайомству з Вами. -щиро посміхаючись, Олівер покірно схилив голову під пристальним поглядом дівчини. З їх останньої зустрічі минуло не мало часу, Олівер значно змінився. На його обличчі з’явились ледь помітні зморшки, а тіло стало ледь не на половину ширшим. Крила більшими, гармонійно підкреслюючи дужу статуру.

-Дякую, Олівере. Я дуже сподіваюсь, що ми станемо хорошими друзями.

-Безсумнівно. Я вдячний Вам та Вашому батькові.

Скучивши за його голосом, Трейсі задоволено прикрила очі, досі посміхаючись.

-А Ви ще гарніша, ніж мені розповідали.

-Серйозно? -жартома надувши губки, Трейсі сіла на диван, ловлячи на собі погляд батька.

-Звичайно.

-Олівере, -незручно кашлянувши, Серафим перервав їх розмову, вказуючи легким помахом руки на диван. -сідай. У нас дуже багато справ.

Наступну годину Трейсі невпинно підписувала запрошення, які їй передавав Олівер. Серафим тим часом коротко розповідав про кожного, сподіваючись, що хоч щось дівчина запам’ятає.

Коли на столі з’явилось три високих стопки листівок, Трейсі з полегшенням видихнула.

-Сподіваюсь, це все. -вона відкинула трохи спітнілу спину на спинку стільця, потираючи затерплі м’язи шиї.

-Майже. Олівере, неси найголовніші запрошення. -на якусь мить Трейсі стало шкода демона, який бігав з одного кінця кабінету в інший, перебираючи книги та водночас допомагаючи їм з запрошеннями. Хлопець приніс п’ять золотистих листівок з червоною ниткою. Вони значно відрізнялись від звичайних, чорних, вкотре доводячи, що потраплять у руки найвпливовішим гостям вечора.

-А це навіщо? -Трейсі розгорнула першу з них, читаючи в умі.

-Треба. І так, перша з них, -Мітчер безцеремонно забрав листівку з рук дочки, ставлячи перед нею іншу. -Серафиму Левіафанові. Дітей немає, народжений демоном, жінка -Наама. Народжена людиною.

Трейсі швидкоруч підписала листівку, відкладаючи.

-Наступна Серафиму Бельфегору. Є не тільки діти, а й внуки. Але ти не хвилюйся, усю його сімейку запрошувати не будемо. До речі, забув сказати, всього Серафимів десять...

-Я знаю! П’ять з них демони, а інші п’ять -ангели. -сердито перебила батька, підписуючи наступну. Її рука скажено пекла вогнем, потребуючи хоч найменшого відпочинку.

-Пробачте, влада Трейсі. Забув, що ви у школі навчались. -перекривлявши дочку, Мітчер дав їй наступну листівку. -Ця буде для Серафима Вассаго. Наймолодший серед серафимів, не одружений.

-Так чому ти мене за нього заміж не віддаєш? Чому пенька старого обрав?

-Тому що всі жінки Вассаго “загадково” зникали, а потім знаходили їх понівечені тіла. Тобі такої долі не бажаю. -досить спокійно відповів батько, розглядаючи наступну листівку. -Ця для Серафима Самігіна. Найдобріше божество серед демонів. Дружина хвора, тому замість неї ми запросили їх дочку -Фурію. Сподіваюсь, ви потоваришуєте, адже зв’язки тобі потрібні коончее. -навмисно зробивши наголос на останньому слові, Мітчер передав наступну, і на превелике щастя, останню листівку.

-Ну а ця для кого? -потираючи своє зап’ястя, запитала Трейсі.

-Для сім’ї Сатани. Яйрам, Брітані, Люцифер та Сатана запрошені. Нехай знають, що моя дочка виходить заміж. -почувши про ім’я коханого, демониця ледь не розтрощила перо, яким увесь час підписувала запрошення. З одного боку, побачити його вона безмежно хотіла, але з іншого -це лише більше ятрило її й так бідну душу.

Підписавши останнє запрошення тремтячими руками, Трейсі вибігла з кабінету, ледь стримуючи сльози.

Серце болісно вистукувало, потребуючи хоча б короткого погляду на коханого.

Куди йти далі, дівчина не знала, тому просто блукала коридорами.

Навколо метушились демони, прикрашаючи червоними трояндами та чорними стрічками дім. Це радувало око, але не душу. Завтра настане кінець. Кінець її безтурботному життю, мріям, почуттям.

-Тримай краще! -заволала молода дівчина, обличчя якої не було видно за гори коробок з стрічками.

-Сама тримай! -гукнула білявка, яку нещодавно бачила Трейсі. Вона прикрашала люстру, гармонійно літаючи навколо.

Не побачивши коточок з стрічкою, що валявся на підлозі, демониця стрімголов полетіла вниз, падаючи на коробки. Смачно вилаявшись, вона почала збирати усе до купи.

-Давай допоможу. -Трейсі присіла поруч, складаючи до коробки стрічки, які ось ось повинні були заплутатись.

-О, дякую! -посміхнувшись, демониця почала спритно збирати усе з підлоги.

-Як тебе звати?

-Оррі.

-Оррі? -перепитала Трейсі, дивуючись.

-Дивне ім’я, я знаю.

-Ні, навпаки. Дуже гарне. Не поспішай так, ще ціла ніч попереду! -закинувши останній коточок до коробки, Трейсі поспішила далі. Сама не розуміючи того, як забрела на кухню, вона на мить замилувалась картиною. Не менше тридцяти демонів вовтузились на величезній кухні, готуючи дивовижні, ледь знайомі страви.