Глава 8

-Тату! -душу охопило божевільне бажання обійняти рідне божество, але Трейсі чітко пам’ятала -виходити з кола не можна.

-Я бачу, згадала усе.

-Згадала.

-І напевно, хочеш повернутись.

-Хочу.

-Це не можливо. -Мітчер спокійно похитав головою, роблячи декілька кроків вперед. На мить дівчині здалось, що він візьме її за руку, але за лінію кола Серафим не зміг пройти. -Брітані дружина Люцифера. Не ти.

-Мені байдуже. Я просто хочу повернутись. Хочу бути поруч з ним.

-Це. Не. Можливо.

-Але чому, тату? Чим він гірший за інших?

-Ти заслуговуєш кращого.

-Кращого? -істерично засміявшись, Трейсі жбурнула кинджал вбік, спопеляючи Мітчера поглядом. -Куди вже краще? Він -майбутній Сатана. До того ж кохає мене і...

-Не кохає! -грубо перервав чоловік, зціплюючи зуби. -Ти забиваєш свою світлу голівоньку надто дурними думками. Досить вже! Зніми окуляри і назви речі своїми іменами. Люцифер ніколи не кохав тебе! Ніколи! Ти була б його запасним варіантом. Кожної ночі ти будеш гріти ліжко для зрадника, у якого купа фавориток. Бути дружиною Сатани -це не виграшки. Це дуже й дуже небезпечно. Якщо потрібно буде шантажувати Люцифера, як думаєш, кого вони візьмуть у заручники? Звичайно ж тебе. А твоєму любому чоловікові чхати на таких, як ти. Дружин у Люцифера буде безліч, а ти у мене одна. Доню, зрозумій це.

-Ти помиляєшся... -на мить забувши про Маммона, тихо прошепотіла Трейсі, витираючи рукою сльози. -Навіщо Емберлі сюди відправив?

-Покарав. Усіх. Емберлі відправив на Землю та стер пам’ять. Олівер досі служить мені, так як дійсно вправний хлопець, але свою “кохану”, -трохи поморщившись, продовжив: -не пам’ятає. Люциферу теж стер пам’ять. Усім стер! Навіть Сатані! Ніхто не пам’ятає про тебе крім мене.

-Ти знову помиляєшся. -з насмішкою випалила дівчина, згадуючи Маммона. Те, що хлопець не піддався енергії її батька досі було загадкою, але з цим вона планувала розібратись пізніше.

-Мене маєш на увазі? Ну звичайно, сам собі пам’ять стерти я не можу, навіть якби хотів.

-Тату, досить! -істерично підійнявши руки, Трейсі влилась у нову хвилю емоцій. Крім гірких сліз на своїх губах вона майже нічого не відчувала. -Поверни мене, прошу. Мене та Емберлі. Я додому хочу.

-Чому ти не залишишся тут? Дейл досить не поганий хлопець.

-Звідки ти знаєш Дейла?

-Я знаю усе, Трейсі. Навіть роботу твоїй матері я дав. Мушу визнати, що й досі кохаю її, але бачиш, не закочую істерики як ти. -Серафим усіма силами стримувався, аби миттю не розірвати це кляте коло та знову протерти у мізках дочки усе до кісток, аби наступного разу вже точно нічого не згадала.

-Тату, поверни мене та Емберлі. Ми ж у цьому році повинні були на третій курс перейти, закінчити навчання, а потім... весілля Емберлі та Олівера. У нас були плани.

-А я? Ти думаєш, я не будував увесь цей час плани? Я теж їх будував. На твій рахунок так точно. -зробивши останній крок до Трейсі, він відчув стінку, яку створювало коло. Енергія була слабкою, адже після кожного ненавмисного подиху з уст Серафима, стінки поля з острахом трусились. -Ти повинна була вийти заміж за Херувима Цербера. Жила б, як у Шепфа за пазухою. В розкоші купалась би. А йому всього на всього діточок родила б.

-Що? То ти заміж мене видати здумав? Та ніколи! -вперши руки в боки, Трейсі жадібно втягувала ніздрями повітря.

-Тоді й на Небеса ти не повернешся. НІКОЛИ! -від протяжного ричання Серафима усі свічки навколо дівчини вмить потухли, зруйновуючи її захисний простір.

-Ти жартуєш?

-Ані трохи. -більш спокійно відповів батько, розвертаючись. -У мене купа справ. Ти повинна вирішити, інакше і дійсно піду, і твій друг, що ховається у темряві тобі нічим не допоможе.

-Ти... ти знав, що Маммон тут? -від подиву та сорому Трейсі стиснула кулачки, готова крізь землю провалитись.

-А на що ти сподівалась? Що зможеш обманути самого Серафима?! -весело хмикнувши, Мітчер знову повернувся до доньки обличчям. -Ну так що?

-Що?

Підійнявши одну брову, чоловік зітхнув, повторюючи:

-Або ти виходиш заміж за Херувима Цербера, або сидиш мовчки на Землі в очікуванні старості. Потім ти помираєш і твоя душа відправляється до саду Шепфа. Якщо ти будеш ангелочком, звичайно. Ну а якщо нагрішиш -у володіння Сатани тобі дорога.

-Тобі зовсім не шкода мене, так? -втративши останню краплину надії, Трейсі безсило сіла на підлогу.

-Я ж для тебе стараюсь, дурне ти демоня.

-Гаразд. -звівши очі вгору, вона зустріла здивований погляд батька.

-Гаразд?

-Так, я згодна. Я вийду заміж за Херувима, але у мене буде декілька умов.

-Кажи.

-Умова перша -ти повернеш Оліверу та Емберлі пам’ять, а також відправиш Емберлі додому.

-Добре, але про тебе вони нічого не знатимуть. Поверну лише спогади одне про одного. Будуть жити як і Люцифер, пам’ятаючи все і всіх, але не тебе. -ці слова, мов гостре лезо, пробрались до самого центру її душі, якій і так не солодко.

-Умова друга -ти не ховатимеш мене від Люцифера.

-Тільки якщо ти не намагатимешся повернути йому пам’ять та ще усілякі дурощі витворяти.

-Не намагатимусь. -надувши губки, Трейсі старанно роздивлялась поріз на руці, дивуючись, чому з такої маленької рани текло так багато крові.

-Ще умови будуть? -нетерпляче переступав з однієї ноги на іншу Мітчер, намагаючись пришвидшити доньку.

-Остання умова. Нехай тві Херувим не тащить мене у ліжко до тих пір, доки я сама того не захочу.

-І як мені це зрозуміти?

-А отак і розумій! -сердито пискнула дівчина, знову дивлячись похмурим поглядом на Мітчера. -Я не хочу з ним відразу ж спати. Знаю, це неодмінно станеться, але не зараз. Зараз моє серце належить іншому. І буде належати до останнього подиху.

-Ти хочеш... звикнути до нього. Знаю, доню, це гидко виходити заміж за стариганя, який у батька годиться. Але повір, кращого не знайти. Він відкине свої крильця раніше, ніж ти народиш йому другу дитину. -не дуже оптимістично підтримав Серафим, сідаючи поруч навпочіпки.