Глава 7

Вітаю! 

Цю главу я повинна була викласти 14 січня (п'ятниця), але так сталось, що дуужее сильно хочу почати працювати над наступною дилогією (яка, до речі, теж буде повністю безкоштовною). Тому, любі, радійте! Адже тепер глави я буду викладати кожного дня. Можливо, навіть дві одразу. Якщо раді таким новинам, дайте знати у коментарях) 

-Мамо! -забігши до спальні матері, Трейсі побачила охайно застелену постіль та халат. Вона прожогом спустилась на перший поверх, блукаючи по всім кімнатам очима у пошуках матері. -Мамо!

-Я тут! -з кухні долинув досить здивований голос Сильвії. Вона вже стояла біля плити, готуючи млинці та гарячий суп.

-Мамооо... -сама не розуміючи своїх сліз, Трейсі ніжно притулилась до матері. -Пробач, що так вела себе. Я більше не буду, чесно!

-Донечко, -Сильвія радісно взяла обличчя доньки у свої долоні, заглядаючи у вічі. -я рада, що ти нарешті не сердишся на мене. -вона ніжно витерла декілька солоних краплинок з її обличчя, відходячи до плити.

-Пробач, я так і не запитала, ким ти працюєш? -вдихнувши запах улюблених млинців, Трейсі блаженно заплющила очі.

-Адміністратор у “Колібрі”. Хочеш піти зі мною?

-Зараз у мене заняття. Але я обов’язково зайду! -чмокнувши матір у щоку, досі не вірячи, що вона стоїть перед нею та готує смачний сніданок, Трейсі направилась до виходу з кухні. -І ще, -зупинившись між прочинених дверей, вона незручно опустила погляд. -я рада, що ти дійсно змінюєшся. Принаймні стараєшся.

-Одягайся. -пропустивши її слова, Сильвія лагідно махнула рукою, проганяючи доньку з кухні. -Дейл дзвонив, він уже в дорозі. Тому, швидше, будь ласка.

При згадці свого друга, серце дівчини почало втричі швидше калатати. Після усіх спогадів, які вихром літали у її голові, здавалось, ніби Трейсі побачить його вперше. Вперше після смерті.

Вона прудко підійнялась до своєї кімнати, прочиняючи шафу. Їй досі не вірилось, що Емберлі -це та сама подруга з Небес, яка завжди була поруч. Навіть зараз.

Швидко натягнувши високоталійні джинси та білу футболку (як завжди, земному стилю не зраджує) Трейсі всілась заплітати волосся у легку косу.

На тумбочці задзвонив телефон, навіть не дивлячись на екран, вона підійняла трубку.

-Слухаю. -однією рукою дівчина натягувала білі низькі чоботи з чорними шнурками, доки іншою збирала зошити у рюкзак. -Кажіть, я Вас слухаю.

Знову гудки. Це вже вдруге. Невже комусь і дійсно подобається з неї знущатись?

Змахнувши пасмо волосся з плечей, Трейсі закинула рюкзак та побігла до кухні. Після появи Маммона багато що змінилось, навіть її ставлення до матері. Розуміння того, що вже не побачиш її -ранило душу. Якою б вона не була, ким би не працювала, вона її мама. А матерів завжди цінують та ждуть.

-Я зовсім не за цим. -у вітальні почувся сонний голос Дейла, змушуючи дівчину швидше спуститись. -Заберу Трейсі і ми поїдемо.

-Не поснідавши? Кажу, роззувайся!

-Мамо, не чіпай його. -по доброму нахмурилась дівчина, спускаючись. -Краще заверни млинці з собою. По дорозі поїмо.

Швидко чмокнувши Дейла у щоку, Трейсі дістала з величезної шафи червоний шарф. Сильвія попленталась на кухню, не забувши перед цим невдоволено цокнути язиком.

-У когось хороший настрій? -Дейл присів навпочіпки, зав’язуючи шнурки на чобітках подруги.

-Не треба було, я й сама... але дякую.

-Завжди будь ласка. Ти знаєш, що мені Емберлі влаштувала? Та вона ледь не вбила мене! Зараз сидить у машині, чекає нас.

-Вона з тобою?

-Звичайно.

-Тримайте! Обов’язково перекусіть, зрозуміли? -Сильвія силоміць пихнула пакет з млинцями у руки доньки, обіймаючи. -Гарного дня, любі!

-До побачення. -Дейл відчинив двері, пропускаючи дівчину.

Варто було на горизонті за ворітьми побачити машину, як звідти прожогом вибігла Емберлі.

-Ну ти й даєш, подруго. -насмішкувато обійнявши Трейсі, вона заглянула до пакета з їжею. -Більше на вечірки ти без охорони не йдеш.

-Припиніть. А це тобі. -віддавши млинці Емберлі, дівчина сіла біля Дейла, зачиняючи дверцята.
-Не припиню, -зашарудівши пакетом, Емберлі з насолодою вдихнула аромат їжі. -адже дуже на тебе зла. Як так можна було, га? Хіба тебе не вчили, що з незнайомцями не можна зв’язуватись у клубах. Каміель валяється у лікарні з поламаним хребтом,доки Крістіан щелепу вставляє.

-Емберлі! -гаркнув Дейл, викручуючи кермо вбік, від чого дівчина з гучним дзенькітом вдаряється об скло.

-Що? Це правда, Дейл? Правда? -дихання Трейсі стало набагато частішим, а кров у кінцівках неначе застигла, змушуючи тіло ціпеніти.

-Трейсі, з ними усе добре. Вони здорові парубки, одужають.

-Пробачте. -сховавши обличчя у долонях, дівчина тихо схлипнула. -Я дійсно не хотіла.

-Трейсі, пробач... -відставляючи млинці вбік, до них підсунулась Емберлі, по дружньому потираючи плечі. -я не повинна була цього говорити.

-Ні, це я не повинна була... -при згадці про Люцифера, серце ще сильніше стислось у грудях, не дозволяючи й ковтка повітря зробити. -Як же я тепер без нього?

-Трейсі, ти про кого? -Дейл підозріло покосився на дівчину, намагаючись повільніше їхати.

-Як же так? Я повинна була вийти заміж... а зараз знаходжусь на Землі. Чому? -нова хвиля емоцій накотилась на Трейсі, а розуміння того, що Емберлі постраждала через неї -ще більше рвало душу. -Пробач мені, Емберлі. Твоє місце не тут, але через мене ти терпиш ці страждання.

Сльози річкою стікали з долонь на штани, а схлипи залишали легкий хрип у голосі.

-Ти про що? -підозріло відсунувшись, Емберлі нашорошила вуха, аби не пропустити нічого “цікавого”.

-Трейсі, закругляйся. Ми майже біля університету, не будеш же ти там сирість розводити. -Дейл бадьоро потер подругу по ніжці, дістаючи з бардачка сухі серветки.

-Дякую. -востаннє шморгнувши носиком, вона почала старанно витирати обличчя.