Глава 6

Трейсі вже другу годину намагалась заснути, все вертячись у ліжку. Дейл давно відправився додому, але пообіцяв вранці приїхати. По дорозі що тільки дівчина не робила. І плакала, звинувачуючи себе, і кричала, що більше ніколи не піде ось так з незнайомцями, і захоплювалась тим, як вправно Люцифер впорався з трьома парубками, навіть сміялась з себе. Дейл вміло підтримав подругу, тому цієї безсонної ночі вона точно не звинувачуватиме себе.

-Тридцять сім... - за її вікном тихо ухала сова. Аби хоч трохи підкоритись сну, Трейсі повільно рахувала кожен звук птиці.

-Сорок три... -погода значно зіпсувалась, неначе й справді хоче зморити дівчину. Дощ весело тарабанив по шибці, а вітер усіма силами “ламав” дерева навкруги.

-Шістдесят дев’ять... -лячне ухання сови було ледь чутним за свистом вітру, що ще більше роздратовувало дівчину.

-Вісімдесят п’ять... -трохи розізлившись як на погоду, так і на себе, вона почала часто дихати, але очі досі не розплющила.

-Дев’яносто три... -почувши протяжний грим за вікном, Трейсі зціпила зуби, стогнучи від обурення. Вона перевернулась з боку на спину, все ще з заплющеними повіками. Їй здавалось, якщо розплющить -точно не засне.

-Дев’яносто дев’ять... -подумки наказавши погоді стихнути, дівчина ледь помітно посміхнулась, не почувши ні сови, ні гриму, ні дощу.

-Сто. -блаженно посміхаючись, Трейсі потягнулась у ліжку, але її екстаз продовжувався не довго. Через коротку мить небо створило протяжне ричання, змушуючи дівчину розплющити очі.

-Та скільки ж можна! -вона рвучко підійняла спину, розплющивши очі. Перед її ліжком стояла постять незнайомця у чорному капюшоні. Можливо, якби не блискавка, яка освітила його фігуру та змусила страх зародитись всередині, Трейсі б не запищала від страху що є сили.

-Мамооо! -підібгавши ноги під себе, дівчина почала відповзати до самої стіни, плутаючись у подушках.

-Тихіше, я не завдам тобі шкоди. -парубок, не очікуючи такої реакції, швидко підійшов до ліжка, вмикаючи лампу.

-Трейсі, доню. Що сталось? -Сильвія нервово гупала по зачиненим дверям, молячи відчинити.

-Прошу, вислухай мене! Вислухай і я піду. -хлопець зняв зі свого чорнявого волосся капюшон, освітлюючи зелені очиська.

-Де гарантії, що не завдаси шкоди? -вона запитала більш спокійно, косячись на двері, у які досі гепала її мати.

-Їх немає. Але я знаю те, що тебе дійсно цікавить. Твої видіння. Це все не просто так.

-Мамо! -голосно закричавши, Трейсі підбігла до дверей, прочиняючи їх. -Все гаразд. Я мишу побачила. -посміхнувшись, дівчині поспішила зачинити двері, аби Сильвія ненароком не побачила справжню причину галасу.

-Ох, серденько... -важко видихнувши, жінка закусила нижню губу, притискаючись до доньки. -я так злякалась.

-Все добре, мамо. -незручно відмахнувшись, Трейсі відступила, знову посміхнувшись. -Я просто дуже боюсь мишей.

-Дивно, їх тут не було... але ти не переймайся, я завтра пришлю сюди людей. А зараз не хочеш перекусити?

-Ні, дякую. Я піду спати.

Ніжно погладивши доньку по шовковому волоссю, Сильвія втомлено попленталась до своєї кімнати.

Трохи почекавши, аби точно впевнитись у тому, що мама пішла о себе, Трейсі тихо прошмигнула всередину.

-Як тебе звати? -відразу ж запитала, помічаючи, як парубок крутив у пальцях діамантову каблучку з великим гранатом. -І взагалі, це моє! На місце постав.

-Я Маммон. Ти визволила мене. Ти врятувала. Тому тепер я хочу врятувати тебе.

Трейсі обережно забрала з його рук каблучку, чіпляючи на свій золотий ланцюжок.

-Трейсі, прошу тебе, повір у все, що я скажу. Добре? -Маммон сів на маленький стілець, складаючи руки у замок та впираючись ліктями у коліна.

-Гаразд. Я спробую. -присівши на краєчок ліжка та склавши ноги у позі лотоса, вона поправила волосся, аби не заважало.

-Ці видіння... хоча, варто з самого початку. Ти померла, давно вже. Твоє місце на Небесах. Але твій батько...

-Що за маячня? Хто тут і помер, так це мій батько, а не я. Ти або правду кажи, або взагалі йди звідки прийшов.

-Ти можеш не перебивати?

Фиркнувши, Трейсі склала руки на грудях, киваючи.

-Деякий час ти навчалась у Небесній школі, у тебе закрутився... скажемо так, роман, з сином Сатани -Люцифером. Ти повинна була вийти за нього заміж, і ця каблучка, -він вказав пальцем на груди дівчини, гірко посміхаючись. -не просто так опинилась у тебе. Це подарунок Люцифера. Твій батько досить впливове божество на Небесах, він був проти цього шлюбу. Тому і відправив тебе на Землю.

-Тобто, як це? Невже я дійсно з розуму сходжу?

-Якщо думаєш, що я твоя ілюзія -можеш прищепити. -жартома запропонував Маммон, через декілька секунд продовжуючи. -На Небесах ніхто не пам’ятає про тебе. Ні учні школи, ні Сатана з дружиною, ні Люцифер. Навіть твої друзі. І це мене лякає. Адже довго на Землі ти не протягнеш -все ж ти не людина.

-І що ж мені робити?

-У якому сенсі?

-Я... у голові не вкладається! Я не можу у це повірити. Так, видіння бачу. Так, каблучку маю. Так, твої слова мають сенс! Але я не можу повірити. -Трейсі усім серцем хотілось вірити у це, вірити у хоч якесь логічне пояснення, але “земне” життя давало про себе знати.

-Трейсі, Люцифер одружився на іншій. Він теж бачить видіння, але не бачить твого обличчя. Наскільки мені відомо, обличчя Люцифера ти бачиш, але він тебе не знає. Ти повинна повернути себе на Небеса, а вже потім пам’ять усім.

-З якої радості я комусь щось повинна?

-Перш за все, я тут не заради себе, а заради тебе. Якщо плануєш до віку бачити ці видіння та кожного разу шарахатись від людей, будь ласка. -Маммон з пересердя встав з стільчика, підходячи до вікна.

-Пробач мені! -надувши нижню губу, Трейсі трохи підвелася, намагаючись затримати хлопця. -Як мені повернути пам’ять?

-Є одне чудо зіллячко. Ти навіть не уявляєш через що я пройшов, аби дістати його. -Маммон безцеремонно всівся поруч на ліжку, дістаючи з кишені пляшечку з червоною рідиною. -Але повинен тебе попередити -декілька місяців будеш дуже вразлива до запахів. Буде нудити і можливо навіть... ну ти зрозуміла.