Глава 3

Знову. Знову це почалося. Картинка за картинкою, немов дешеве дежавю, якого “ТАК СИЛЬНО” не вистачало у житті Трейсі.

До неї наближалась Емберлі, за її спиною були чорні крильця, тіло обтягала спокуслива одежа, а лице прикрашала диявольська усмішка.

-Дозволь, я тобі влаштую невеличку екскурсію. -досі посміхаючись, запропонувала дівчина.

Трейсі впустила тендітні пальчики у волосся, усіма силами намагаючись його відділити від тіла.

-Трейсі... -Дейл простягнув до неї руку, роблячи крок вперед.

-Не підходь! -вона кинула швидкий погляд на розгублену недоподругу, дивуючись своїй фантазії.

-Скажи, -Трейсі безсило опустила руки, підіймаючи свій рюкзак, який вже встиг добряче забруднитись на підлозі. -ми раніше не зустрічались? Або... моє обличчя не здається тобі знайомим?

Емберлі лише розгублено подивилась на Дейла, який легесенько прикусив язик, наказуючи мовчати. Найменше, що зараз хотілось парубку -це бачити, як його подруга страждає. А тепер коли її дивні спалахи у пам’яті заважають спокійно жити далі, він намагається усіма силами відгородити її від тих незрозумілих спогадів.

-Пробач, Трейсі, але я впевнена, що вперше тебе бачу. -Емберлі знизила плечима, посміхаючись. -Через декілька хвилин почнеться заняття. Може, підемо?

-Так, Трейсі, -Дейл підійшов ближче, жваво потираючи спину подруги. -йди. А після занять я заберу тебе, добре?

-Не треба, я сама доберусь додому.

Трейсі змахнула плечем, струшуючи руки Дейла зі своєї спини.

-Як хочеш. -хлопець дістав з кишені телефон, після чого попрямував до дверей університету. Він прудко вискочив на вулицю, підходячи до машини.

-Ну то що, ходімо? -знову поцікавилась Емберлі, чіпляючись під лікоть дівчини.

-Ходімо. -дівчина почувала себе трохи незвично, адже вперше за весь час навчання буде йти на заняття не сама. Дякувати усім силам, Наталі по дорозі вони не зустріли. До аудиторії дійшли швидко та без перешкод. Студенти купками розсідались по місцях, галасливо перемовляючись.

-Сюди! -Емберлі потягла свою нову знайому до сходів, вправно підіймаючись.

-Повільніше, я ж впаду. -без краплини образи попередила Трейсі, посміхаючись. Вперше її не бентежили погляди інших, і це заспокоювало.

Емберлі швидесенько сіла ледь не за останній ряд, розкладаючи навкруги зошити та пенал.

-У нас зараз астрономія, а це не дуже важливий предмет,можна й побазікати.

Дівчина, оголюючи свої білосніжні зубки, повернула тулуб у бік своєї подруги, не звертаючи уваги на інших студентів, які метушливо сідали поруч.

-Скільки тобі років? -відразу ж поцікавилась Трейсі.

-Мені? -трохи сконфужена таким запитанням, Емберлі потерла потилицю. -Я забула. Чекай. -вона поспіхом почала діставати з свого рюкзака телефон, доки Трейсі дивилась на неї з широко розплющеними очима.

-Як можна забути дату свого народження?

-Ай, -Емберлі байдуже змахнула рукою, продовжуючи: -мені 19 років. Ось.

-Мені було 18, але на своє день народження я пролежала без пам’яті у лікарні.

До аудиторії зайшов викладач, розпочинаючи лекцію.

-Доброго дня, шановні студенти! Сьогодні ми розглянемо....

-Дивний тип, ти так не вважаєш? -тихо запитала Емберлі, трохи нахиляючись.

-Вважаю. Краще розкажи щось про себе. Звідки ти?

-Я не знаю. Батьки кажуть, що у мене амнезія. Лише нещодавно у себе прийшла, почала знайомство з батьками, навіть сестричка молодша є! -голосніше, ніж хотіла, вигукнула дівчина, ловлячи на собі невдоволений погляд викладача.

-Так ось чому ти не знала, скільки тобі років. -пошепки сказала Трейсі, дістаючи з рюкзака ручку. -У мене схожа ситуація. Я пролежала у комі три місяці, а тепер неначе життя згадую.

Емберлі трохи скривилась, навіть не розуміючи сенсу її слів.

-Ох, все складно. Іноді здається, ніби з розуму зійшла. -Трейсі важко видихнула, спираючи голову на лікті. -Ось ти, наприклад, постала в образі якоїсь нечисті з крильми.

Емберлі ледь стримала сміх, боязко пригинаючись. Найменше, що їй зараз хотілось -це щоб викладач вигнав її на першому ж занятті.

-Вибач звичайно, але це така нісенітниця!

-Я знаю.

-А я й досі не можу запам’ятати ім’я батька. Це теж дивно. А сестричку свою... -Емберлі почала розповідати ледь не кожен день в подробицях після її приходу у себе. Дівчата тихесенько говорили, іноді залазячи під парти. Почувши довгоочікуваний дзвоник, прожогом вибігли з аудиторії.

-Якщо сьогодні, то я пас. -відразу ж відмовилась Трейсі, доки її знайома усіма силами намагалась змінити рішення.

-Але така тусовка відбувається раз на рік! У мене два білети, шкода, якщо один “згорить”.

-Та я не можу. Сьогодні четвер, завтра на навчання. Ми ж не прокинемося. -важко крокуючи по зеленій травичці, обурилась Трейсі, сумніваючись у сумлінному навчанні її подруги.

-Я тебе прошу! Один день пропустимо, скажемо, що захворіли.

-Ох, Емберлі. -Трейсі, трохи подумавши, звернула з галявини, направляючись до маленької кав’ярні. -Ходімо.

Дівчата прудко заскочили всередину, сідаючи за найближчий столик.

-Ти подумай, ми нічого не втрачаємо. -сказала Емберлі, простягаючи руку до меню на столику.

-Ага, лише день навчання.

-Правильно! Таких днів у нас буде ще вдосталь, а тусовка -одна на рік.

-Твоя правда. -Трейсі широко посміхнулась, теж розгортаючи меню. -Напевно, сходимо туди. О котрій годині, кажеш?

Емберлі тихо пискнула, жваво розповідаючи про все пов’язане з вечіркою. Розповіла, що там будуть лише “вершки суспільства” а точніше, їх потомки. Повинні бути зірки та безліч неймовірних напоїв, делікатеси, знайомства, розмови. Виявляється, Трейсі йде туди в якості молодшої сестри Емберлі -Тіни, адже та відмовилась йти.

Згодом до столику принесли їх замовлення, Емберлі смачно наминала пасту з броколями, а Трейсі стейк за чашечкою кави.