Глава 2

Трейсі зовсім не хотіла розказувати те, що бачила. Хоча б не при своїй горе-матері. Тому Дейлу довелось мовчки погодитись та продовжити шлях.

Згодом він зупинився біля двоповерхового, сірого будинку.

-Це наш дім! Як тобі? -дістаючи валізи з машини, запитала Сильвія. Дейл без слів забрав усі валізи з рук жінки, прямуючи широкою доріжкою до дверей будівлі.

-Краще, ніж та злидницька квартира. -жорстока, але правда.

Коли парубок відчинив двері, їх зустріла величезна затишна вітальня. У самому кінці був телевізор та довгий диван, з правого боку -сходи, а з лівого -двері на кухню.

-Якщо ви не заперечуєте, -Дейл залишив усі валізи біля шафи вітальні, дивлячись на засмучену Сильвію. -я покажу Трейсі її кімнату.

Жінка вимучено кивнула, прямуючи на кухню. Одними очима хлопець наказав Трейсі підійматись, на що вона лише закотила очі.

-Ходімо. -Дейл почав підійматись скрипучими, дерев’яними сходами, прямуючи до найдальшої кімнаті. Він відчинив двері, пропускаючи Трейсі вперед.
Вся кімната була в біло -сірих тонах. Велике ліжко, таке ж вікно, стіл, над ним шафа для підручників, дзеркало з маленькою тумбою, нічник... нічого зайвого.

-Тут гарно. -вона провела пальчиком по краю ліжка, зручно вмощуючись.

-Що ти бачила? -Дейл відсунув крісло від столика, притягуючи його до ліжка.

-Це дивно... -трохи напружуючи м’язи, вона спробувала переказати усе з самого початку.

Згодом він важко видихнув, сумніваючись в адекватності подруги.

-Я навіть не знаю, що це. А якщо у мене шизофренія? Мене в псих лікарню відправлять? Так? Я ж там не виживу! -на щоках забриніли солоні сльози, які річечками стікали на одяг.

-Тихенько, люба. -Дейл встав з крісла, пересідаючи на ліжко. Він ніжно, але наполегливо вмостив голову подруги у себе на колінах, погладжуючи волосся. -Я нікому не дозволю. Навіть якщо ти й справді хвора. Ти будеш поруч зі мною продовжувати НОРМАЛЬНЕ життя і ніхто мені не завадить. Якщо ці “видіння” посиляться, будемо лікуватись.

-Обіцяєш? Обіцяєш що мене не заберуть в псих лікарню?

-Якщо ти нікому не розповідатимеш про це, то обіцяю.

Наступні декілька годин вони весело щебетали, обговорюючи усі плітки університету. Сильвія принесла печиво з гарячим молоком та запропонувала Дейлу заночувати у них, на що хлопець з радістю погодився.

-Тобі треба завтра виглядати на всі 100! -Дейл зістрибнув з ліжка, відчиняючи шафу.

-Я тебе прошу. Крім джинсів та футболок я майже нічого не маю.

-А от і ні. Разом з Сильвією я купив тобі купу суконь.

Трейсі приголомшено відкрила рота, дивуючись різноманітністю одягу у її шафі.

-Коли ви встигли?

-Неділю тому. На вихідних. -хлопець дістав коротку сукню з блискітками, прикладаючи до своїх широких грудей. -Як тобі?

Трейсі ледь стримала сміх, уявляючи друга у сукні.

-Надто яскрава.

Дейл дістав наступну, точно так само прикладаючи до свого тіла.

-Надто відверта.

-Надто чорна.

-Надто стильна.

-Багато цепів -мені це не подобається.

-Червона? Ні!

Дейл важко зітхнув, перебираючи наступні сукні.

-Ти взагалі любиш сукні? -він почав ставити на місце усі наряди, які щойно показав.

-Ні.

-Тоді як тобі... -хлопець дістав елегантний костюм, який складався з білосніжних кюлотів та білої короткої сорочки з зав’язками на пупку. -ось це?

Трейсі навіть встала з ліжка, тихо присвиснувши.

-Та Наталі мене заклює, якщо побачить.

-Не заклює. Я буду поруч.

-Не завжди ж.

-Тепер -завжди.

Зніяковіло відвівши погляд, Трейсі схопила костюм, виганяючи Дейла з кімнати.

-Але ж я хочу подивитись! -невесело “завив” парубок, щенячими очима роздивляючись подругу.

-Спати йди. Вранці зустрінемось.

-Я ляжу у тебе на підлозі.
-Дейле, не верзи дурниць. Твоя кімната -навпроти, до побачення!

Трейсі. Посміхаючись, зачинила двері, починаючи сміятись. Добре, що у неї є такий друг. Завжди підтримає, ніколи не зрадить. Не буде дорікати матір’ю, а навпаки -спробує помирити.

Трейсі стягнула ковдру з ліжка, обережно складаючи її на крісло. Ледь не всю ніч вона то посміхалась, думаючи про Дейла, то помітно хмурнішала, вертячи у пальцях каблучку, що висіла на її тендітній шиї прикріплена ланцюжком.

***

-Трейсіііііі! -грубим голосом пронеслось над її вухом, змушуючи підскочити. Тіло, плутаючись у простирадлі, звалилось на підлогу. Після гучного писку, вона побачила сонну макітру Дейла, який весело реготав.

-Придурок. -дівчина невдоволено підійнялась з підлоги, виходячи з кімнати. Вже давно був ранок, тому й не дивно що Дейл прийшов її будити.

Гарненько почистивши зубки, відправилась до кімнати, у якій досі сидів парубок.

-У тебе всього сорок хвилин на збори. Звідси до коледжу їхати двадцять хвилин, -Дейл встав з крісла, смачно зіваючи. -тому треба поспішати.

Залишившись у кімнаті наодинці, Трейсі відразу ж почала вирівнювати волосся, яке за солодку й майже непробудну ніч скуйовджелося.

Через декілька хвилин телефон задзвенів, на екрані висвітилось спільне фото з Дейлом.

-Чого тобі? -їдко огризнулась, закидуючи до рота дві м’ятні жуйки.

-У тебе залишилось 30 хвилин.

Трейсі скривилась, дивуючись:

-Тобі дійсно немає чим зайнятись?

-Я просто не хочу, аби ти себе накручувала. Все буде добре, Трейсі. -вмить посерйознішав Дейл, перериваючи зв’язок.

А й справді, раніше Трейсі усім своїм єством боялася б показатись в університеті, а зараз її тіло не виражало нічого, крім безмежного спокою.

Трейсі нанесла легкий макіяж та швидко одягла костюм, накидуючи на нього бежевий кардиган нижче коліна.

Не встигла дівчина навіть спуститись до кухні,як на сходах зустріла Сильвію з тарілкою млинців у руках.

-Трейсі, доброго ранку! -жінка лагідно всміхнулась, дивлячись на млинці. -Я думала, ти ще спиш. Вирішила принести твої улюблені млинці.