Глава 1

Наступний місяць Дейл усіма можливими способами розважав подругу, виходив на прогулянки та навіть залишався на ніч. Сильвія рідко навідувалась до доньки, ховаючи очі від сорому. Врешті решт останнім часом Трейсі досить не погано ладнає з матір’ю, не зважаючи уваги на усю незручність, що панує між ними.

Зараз Трейсі ледь стримує гнів, доки Дейл весело регоче.

-Так не чесно! -вона сиділа на м’якому килиму в своїй палаті, який дбайливо розстелила Сильвія два тижні тому. -Ти завжди виграєш.

Трейсі жбурнула гральну кісточку доміно у друга, надуваючи губки.

-Так будь уважнішою. -Дейл почав збирати кісточки, розуміючи, що Трейсі зовсім не налаштована на продовження гри.

-Хоча б раз піддався! -вона підійнялась з килима, спритно заскакуючи у лікарняне ліжко, позіхаючи.

-Мені вже час до університету. Через декілька годин знову приїду, не хвилюйся. На рахунок виписки -сьогодні ввечері дома будеш. -Дейл загадково підморгнув подрузі, змушуючи зашарітись.

-Чому ти весь час зі мною проводиш?

-Тому що ціную тебе. -парубок ледь вловимо посміхнувся, цілуючи тепле чоло Трейсі. -Поспи трохи.

Коли він відчинив двері, Трейсі сполохано вигукнула:

-До зустрічі, Дейле!

Знову. Знову порожнеча. Як в кімнаті, так і в голові. Трейсі замислено крутила у руках каблучку з величезним гранатом та діамантами, яку завбачливо підвісила на золотий ланцюжок.

-Як така коштовна річ могла опинитись у мене? -мозок кипів від нерозуміння усього, що відбулось з нею, серце жалісно стискалось, а тіло било мілким тремтінням.

Підвівшись з ліжка, вона схилилась на підвіконня, розглядаючи чудовий сад навколо лікарні. Вітер весело гудів, діти бігали, граючись, пташки прекрасно цвірінькали, нагадуючи, що починається весна. Тепла та сонячна.

Прямо перед вікном стрімко пролетіла одна з пташок, після чого скроні Трейсі “розрізав” нестерпний біль. Дівчина безсило схопилась за підвіконня, заплющуючи очі. Картинки стрімко змінювали одна одну, ледь встигаючи збиратись докупи. Вона бачила гарний, високий палац. Поруч стояв червонокрилий хлопець, з такими ж червоними очима.

-Вітаю, невизнана! -голос ефемерно почав віддалятись, а біль по -трохи вщухав.

Важко дихаючи, вона прудко відскочила від вікна, тримаючись пальчиками за скроні.

-Що це... в біса було?

До палати постукали, після чого на порозі з’явилась Сильвія. Її усмішка, здавалось, сяяла краще за сонце, освітлюючи лікарняні стіни.

-Трейсі, моя хороша, як ти? -жіночка поставила на тумбу величезних два пакети з фруктами, безцеремонно сідаючи на стільчик.

-Добре. -дівчина підійшла до ліжка, сідаючи поруч з мамою.

-У мене хороші новини. -Сильвія настільки сильно посміхалась, що здавалось, її усмішка і вух досягти може. -Я купила дім. А квартиру продала.

Декілька секунд у палаті панувала тиша, доки мати очікувала хоч якоїсь реакції від Трейсі. Та вона лише невдоволено хмикнула, відвертаючись.

-І на які ж гроші, цікаво, ти купила дім?

-Я заробила їх чесним трудом. -трохи сором’язливо заперечила Сильвія, ховаючи погляд за нафарбованими віями. -Три місяці працювала на двох роботах. Нещодавно на оній з них мене підвищили до адміністратора, тому іншу покинула. А тут премія! Я зібрала кошти і купила дім. Скажи хоч щось, Трейсі.

-Вітаю.

Сильвія важко зітхнула, встаючи.

-Я піду готувати папери на рахунок виписки. Дейл скоро приїде, відпочинь трохи.

Жінка покрокувала до дверей, цокаючи високими підборами. Трейсі невдоволено зімкнула пухкі губи в тонку лінію, намагаючись не думати про нові вибрики матері.

Вона завжди знала, що її мати -повія. А колишніх повій не буває. Нехай вона дійсно старається, працює, дбає про єдину дитину, але цього мало. Де вона була усі вісімнадцять років життя Трейсі? Чим займалась? Клієнтами? Та чхати вона хотіла як на Трейсі, так і на обов’язки кожної матері.

Телефон, що весь час лежав на столі, голосно задзвенів, після чого дівчина підійняла трубку.

-Слухаю.

У відповідь тиша. Загробна, тягуча, ледь вловима шелестами на другому фоні.

-Кажіть, я Вас слухаю. -знову повторила спробу Трейсі, після чого почула протяжні гудки. Номер відразу ж зник з її телефону, і це дивувало більше всього.

Байдуже знизивши плечима, Трейсі підійшла до тумби, розгортаючи пакети. Вона дістала два банани, зручно примощуючись на ліжку. Перше, що вона захотіла зробити -це відкрити профіль в Інстаграм. Все ж, ця соц мережа як ніяка інша вбиває багато часу. А у її випадку -це найкраще рішення. Вона гортала стрічку, дивуючись, чому майже всі її знайомі з університету намагаються бути тими, ким не є насправді. Через півтори години вона натрапила на нове фото Наталі. Дівчина обіймала Алекса, а нижче підписала: “ заздрим мовчки, панове!”

Від такого тексту Трейсі ледь стрималась, аби не виплюнути шматок банану.

У двері знову постукали, цього разу це була медсестра.

-Доброго вечора! Я прийшла перевірити твоє самопочуття. -дівчина, до тридцяти років, почала слухати легені, пульс, перевіряти ледь не всі органи своєї пацієнтки.

Незабаром молитви Трейсі всім святим були почуті! До кімнати зайшов Дейл, звільняючи подругу від надокучливої медсестри.

-Швиденько одягайся, доки інші лікарі не завітали. -після наполегливого прогнання медсестри, ледь чутно прошепотів Дейл. Дівчина почала хіхікати, дістаючи з шафи чорний спортивний костюм.

-Я так рада, що нарешті зніму цю лікарняну сорочку, що й передати не можу. -Трейсі зайшла за невеличку ширму в кутку палати, з насолодою одягаючи свій одяг.

-Я нещодавно бачив Сильвію. Вона розказала про нову “покупку”?

-Розказала. -крізь зціплені зуби прошипіла дівчина, натягуючи штани. -Тільки я от не знаю, як вона заробила на цей дім. Тілом чи розумом?

-Даремно ти так. Вона дійсно старається.

-Ой, я тебе прошу. Тільки от не треба її виправдовувати.