Стіл на десять персон

ГЛАВА 1

Стіл у цій їдальні був розрахований на десятьох, але стілець біля нього стояв один: старий, із розхитаною спинкою, притягнутий із кухні. Артем сидів на самому краю дубової стільниці, пив розчинну каву з надщербленої чашки й дивився, як у пластикове відро під протилежною стіною розмірено капає вода. Нічний дощ знову знайшов дірку в шифері. Навколо тягнулася кімната розміром із непогану двокімнатну квартиру. Голі поштукатурені стіни, подекуди обклеєні вицвілими шпалерами зразка двотисячних, і гола лампочка на дроті під стелею. Класичний закарпатський недобуд епохи заробітчан: двоюрідний дядько двадцять п’ять років гнув спину по Чехіях і Німеччинах, вгрохав гроші у величезну залу «щоб на свята гостей приймати», а на другий санвузол, нормальний котел і перекриття даху здоров’я вже не вистачило.

Артем підсунув до себе синю теку з паперами. Усередині лежала копія розпорядження закордонного трасту. Сімсот доларів на місяць уже капали на його рахунок. Для Мукачева гроші непогані, якщо не мати на шиї дірявого даху, боргів за світло і котла, який ледве дихає. На латання дір і дешеві макарони вистачить, а от на нормальний ремонт чи власну маленьку бригаду – зась.

Але на другій сторінці стояла інша цифра: три тисячі доларів щомісяця. І умова, від якої в Артема щоразу смикалося око. Знайти доньку дядькового першого кохання, одружитися з нею і прожити в зареєстрованому шлюбі щонайменше рік.

— Ну й старий маразматик, — пробурмотів Артем, допиваючи холодну каву.

Він навіть не пам’ятав дядька в обличчя. Коли Артема в сім років забрали з батьківської хати в інтернат, родичі швидко розчинилися в повітрі. А тепер, на схилі віку, старий вирішив погратися в долю: мовляв, дівчині з дитбудинку гроші просто так не даси або аферисти обдеруть, або сама з гордості відмовиться, тож нехай племінник візьме її під крило законно. Дядькові було байдуже, що двадцятип’ятирічний будівельник, який звик покладатися тільки на власні руки, уявлення не має, як шукати чужу людину в цілій області.

Артем зібрав папери, сховав теку в шухляду й вийшов на подвір’я. Треба було бодай перекошену хвіртку підварити, поки не почалася нова злива. Тільки-но він дістав інструмент, у кишені джинсів завібрував телефон. На екрані висвітилося: «Роман Іванович».

— Слухаю, — Артем притиснув слухавку плечем до вуха, приміряючись до іржавої завіси.

— Доброго дня, Артеме, — голос мукачівського адвоката звучав спокійно й трохи втомлено, ніби він щодня розбирав подібні заповіти. — Я підняв старі запити, як ми й домовлялися. Новини так собі.

— Не знайшли?

— Офіційно її під старим прізвищем не існує. У вісімнадцять років, одразу після випуску з інтернату, вона змінила документи. Нове прізвище поширене, таких по Закарпаттю тисячі. Архіви того дитбудинку в сусідньому районі три роки тому підтопило, частину паперів списали.

Артем вилаявся під ніс і відклав гайковий ключ.

— То найміть приватного детектива. У трасті ж є гроші на витрати.

— Категорично заборонено умовами заповіту, — відрізав юрист. — Ваш дядько боявся, що чужі люди її налякають або почнуть шантажувати. У нас є тільки те, що вказано в паперах: їй зараз двадцять дев’ять, ім’я її покійної матері, зафіксоване в розпорядженні, і особлива прикмета: родима пляма у формі півмісяця на лівій ключиці. І нагадаю: у вас вісім місяців. Якщо до спливу строку не надасте свідоцтво про шлюб, основний капітал автоматично перейде на рахунок дитячого фонду.

— Ага. Ходити по Мукачеву і заглядати кожній зустрічній за комір. Чудовий план, Романе Івановичу.

— Шукайте через людей, Артеме. Місто невелике. Бувайте.

Короткі гудки обірвали розмову. Артем постояв біля хвіртки, дивлячись на розбиту вулицю, де калюжі виблискували під сірим небом. Вісім місяців. Без фото, без адреси, без прізвища. Він уже хотів махнути на все рукою, але згадав відро в їдальні й старий котел у підвалі. Ні, просто так він цей шанс не віддасть.

Опівдні біля воріт затріщав електровелосипед. Артем якраз мив руки під літнім краном, після вчорашньої зміни на об’єкті сил тягнутися в супермаркет не було, тож він замовив доставку продуктів і всякої побутової хімії додому. Він відчинив хвіртку. За нею стояла невисока худорлява дівчина у темно-синій вітровці й заляпаних грязюкою кросівках. Темне волосся було туго стягнуте у хвіст, під очима залягли тіні від недосипу. Вона тримала величезний набитий пакет із супермаркету, а її вживаний електровелосипед стояв поруч, притулений до паркана.

— Замовлення на Підгорянську, сорок два? — спитала вона швидко, без чергової усмішки, якою зазвичай зустрічають клієнтів.

— Моє. Давай сюди, важке ж.

Артем перехопив пакет. Там справді було кілограмів дванадцять: вода, крупи, консерви й порошок. Дівчина видихнула, витерла тильним боком долоні лоб і кивнула на дорогу, якою приїхала:

— У вас тут не вулиця, а полігон для випробувань. Навігатор повів через той провулок біля канави, я ледве колесо не залишила.

— Так там і пішки тільки в гумаках, — Артем криво посміхнувся, кивнувши на її транспорт. — Нічого, залізний кінь у тебе наче живучий. Батарейка ще дихає?

Дівчина глянула на нього примружено, оцінюючи поглядом його вимазані в мастило джинси й стару фланелеву сорочку.

— Батарейка дихає краще, ніж місцевий автодор, — сухо кинула вона, дістаючи з кишені телефон. — Оплата пройшла через додаток. Перевіряйте.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше