Розділ 22. Лякаюче усвідомлення

- Пані, що робитимемо? - розгублено запитав Радерик, не зводячи погляду з натовпу, який заполонив простір перед маєтком. - Думаю, нам краще сховатися, перш ніж репортери помітять екіпаж.

Я ще раз подивилася у вікно. Варто було комусь з журналістів впізнати нашу карету - і за кілька секунд нас оточать з усіх боків, а відбиватися від десятків питань зараз у мене не було ні сил, ні бажання.

- Ти правий, - тихо погодилася. - Спробуємо заїхати через службову браму. Можливо, там буде спокійніше.

- Слухаюся, пані.

Радерик обережно натягнув поводи, змушуючи коней сповільнити хід, а тоді, дочекавшись слушної миті, плавно розвернув екіпаж. Він діяв настільки вправно, що ніхто з захоплених подіями біля головного входу репортерів, здавалося, навіть не звернув уваги на карету, яка неквапливо віддалялася в протилежному напрямку.

Ми об'їхали маєток сусідньою вулицею та невдовзі звернули до службового в'їзду, яким зазвичай користувалися прислуга, постачальники та торговці, які щодня привозили до будинку продукти, дрова та все необхідне для господарства. Це місце рідко привертало увагу сторонніх, а тому було значно спокійнішим за парадну браму.

Та зупинятися просто біля входу Радерик не став. Навчений попереднім досвідом, коли надмірна самовпевненість ледь не обернулася неприємностями, він стримав коней на певній відстані, зіскочив з козел і швидким кроком попрямував до воріт, залишивши мене саму в екіпажі.

Я провела його поглядом і мимоволі міцніше зчепила пальці на колінах. Після зустрічі з другим радником, а потім і несподіваного натовпу газетярів біля нашого будинку мені вже починало здаватися, що сьогоднішній день вирішив випробувати мене на міцність до самого кінця.

Хвилини тягнулися напрочуд повільно. Я раз у раз поглядала у вікно, намагаючись розгледіти бодай щось за густими кущами живоплоту, проте звідси було видно лише частину кам'яної огорожі та вузьку доріжку, що вела до службового входу.

Нарешті знайома постать Радерика знову з'явилася з-за повороту. Підійшовши до карети, він відчинив дверцята та, трохи стишивши голос, промовив:

- Все гаразд, пані. Біля службової брами нікого немає. Я попередив охорону - вони вже готові відчинити ворота, щойно ми під'їдемо.

Я відчула, як напруження, що не полишало мене останні кілька хвилин, трохи послабшало.

- Добре. Тоді рушаймо.

Візник мовчки кивнув, знову займаючи своє місце на козлах, і за кілька секунд карета неспішно покотилася до службового в'їзду, за яким я сподівалася знайти хоча б тимчасовий прихисток.

А коли екіпаж минув розчинену браму, звична метушня заднього двору трохи заспокоїла мене. Кілька працівників приймали доставку продуктів, двоє лакеїв переносили важкі дерев'яні ящики до комор, а куховарка щось невдоволено вичитувала молодому помічникові, який забув закрити кришку однієї з діжок. Радерик впевнено спрямував коней уздовж бічного фасаду маєтку до тієї частини будинку, де щодня приймали товари для кухні та господарських потреб, після чого плавно зупинив екіпаж біля службового входу.

Щойно мої ноги торкнулися землі, як поруч одразу опинився начальник охорони.

- Леді Дрейквуд, у нас позаштатна ситуація, - без зволікань почав доповідь Саймон.

Я лише коротко кивнула, даючи зрозуміти, що слухаю, і, не сповільнюючи кроку, попрямувала до дверей. Капітан одразу рушив за мною.

- У пресу просочилася певна інформація... - обережно почав він, намагаючись привернути мою увагу.

Та я вже не дивилася на співрозмовника. Мій погляд був спрямований вглиб будинку, туди, де посеред просторого холу стояв мій чоловік. Він мав зосереджений вигляд, ніби збирався ухвалити важливе рішення, але мою увагу привернуло зовсім не це. Поруч із Рейнаром стояла тендітна жіноча постать, яку я впізнала миттєво.

Клара Райт. Істинна мого чоловіка.

Дівчина впевненими та до болю знайомими рухами поправляла краватку на його шиї, то розправляючи комір сорочки, то пригладжуючи долонею лацкан сюртука, наче це було для неї таким самим природним заняттям, як колись для мене.

Я не знала, скільки минуло часу. Можливо, лише кілька секунд. А може, значно більше. Та все навколо ніби перестало існувати. Голос Саймона розчинився десь на межі свідомості, шум за вікнами маєтку зник, а я могла дивитися лише на руки білявки, які без найменшого збентеження торкалися мого чоловіка, і на Рейнара, що спокійно дозволяв їй це робити.

І саме в ту мить я з моторошною ясністю зрозуміла, що слова Марена Айфілда були зовсім не попередженням про те, що ще має статися. Ні. Все вже почалося.

І тоді в моїй голові виникло лише одне запитання:

Коли саме місце поруч з МОЇМ чоловіком зайняла інша жінка?