Розділ 21. Пропозиція

- Гадаю, ви помилилися, лорде Айфілд. Я не потребую підтримки. - Підвівшись з лавки, я зробила крок назустріч чоловікові та простягнула білосніжну хустинку. - Дякую.

Він не поспішав її брати. Навпаки, спокійно подивився мені в очі, ніби намагався зрозуміти, чи справді я вірю власним словам.

- А хто говорив про підтримку? - зрештою промовив другий радник. На його губах промайнула ледь помітна усмішка. - Радше про взаємодопомогу.

Я і далі тримала хустинку на витягнутій долоні, але чоловік наче не помічав цього.

- Боюся, ви помилилися адресою. Мені нічого вам запропонувати.

- Помиляєтеся, леді Дрейквуд, - тихо заперечив він. - Саме ви можете запропонувати дуже багато. Просто поки що самі про це не знаєте.

По спині пробіг неприємний холодок. Мені зовсім не подобалася ця розмова. Кожна наступна фраза Марена Айфілда звучала так, ніби він був обізнаний про наше життя значно краще, ніж годилося сторонній людині.

- Ваш чоловік... - він зробив коротку паузу, уважно спостерігаючи за моєю реакцією. - Найближчим часом зробить заяву, яка змінить дуже багато.

Я мимоволі насупилася.

- Не розумію, про що ви.

- Поки що ні, - спокійно погодився другий радник. - Але скоро зрозумієте. І коли це станеться, буде вже запізно шкодувати про бездіяльність.

Чоловік нарешті взяв із моїх рук хустинку, акуратно склав її та поклав до внутрішньої кишені сюртука.

- Саме тому я прийшов сьогодні - щоб запропонувати вам зробити перший хід раніше, ніж це зробить ваш чоловік.

Я нерозуміюче подивилася на співрозмовника.

- Про що ви говорите?

- Про те, що за кілька днів ваше життя зміниться остаточно. І зараз у вас є рідкісна можливість вирішити, чи станете ви лише спостерігати за тим, що відбувається... чи почнете впливати на нього.

- Ви ж розумієте, що я не повірю вам на слово та не укладатиму настільки поспішної угоди?

Нарешті мені вдалося взяти себе в руки. Я підвела голову та вже без колишньої розгубленості подивилася просто в очі Марену Айфілду, відкрито даючи зрозуміти, що не відчуваю до нього ані краплі довіри. Хай би якими спокійними були його слова, хай би як впевнено він тримався, переді мною стояла людина, що належала до протилежного політичного табору. А отже, будь-яку його пропозицію слід було сприймати з максимальною обережністю.

- Авжеж, леді Дрейквуд, - незворушно відповів він. - Я не вважаю вас легковажною довірливою дурепою. Навпаки.

Я ледь помітно насупилася. За роки, проведені у вищому світі, мені не раз доводилося переконуватися, що подібні компліменти рідко вимовляють з щирого захоплення. Найчастіше за ними йшло прохання, вигідне винятково тому, хто його озвучував.

- Саме тому я не вимагатиму від вас відповіді просто зараз, - продовжив другий радник, ніби без зусиль вгадавши хід моїх думок. - У вас буде достатньо часу, щоб спокійно все обміркувати та оцінити... можливі ризики. Думаю, вечора буде цілком достатньо.

Його губ торкнулася легка, майже непомітна усмішка, після чого чоловік ледь схилив голову на знак прощання та неквапливо рушив геть, не намагаючись ні переконати мене, ні сказати наостанок бодай слово. Здавалося, він і без того був впевнений, що посіяв саме ті сумніви, які йому були потрібні.

Я ще якийсь час стояла на місці, проводжаючи поглядом постать Марена Айфілда, що віддалялася, аж поки вона остаточно не зникла за поворотом алеї. Лише переконавшись, що другий радник справді пішов, я повільно видихнула та поспішила назад до екіпажа, який чекав на мене.

Схоже, надалі мені і справді варто відмовитися від звички гуляти самій. Надто вже часто такі прогулянки закінчувалися зустрічами, після яких життя починало стрімко змінюватися.

Радерик помітив мене ще здалеку та, щойно я наблизилася, відразу відчинив дверцята екіпажа.

- Додому, - тихо промовила, сідаючи всередину.

Кучер мовчки кивнув, не ставлячи зайвих запитань, і вже за кілька секунд карета плавно рушила з місця. За вікнами повільно пропливали знайомі вулиці столиці. Перехожі неквапливо прогулювалися вздовж вітрин, екіпажі поступалися одне одному дорогою на перехрестях, торговці жваво вигукували щось своїм покупцям, а життя міста текло звичним руслом, наче нічого не сталося.

Та я майже не помічала ні людей, ні будинків, ні нескінченної міської метушні. Перед очима знову й знову поставало спокійне обличчя Марена Айфілда, а в пам'яті настирливо звучали його останні слова.

«Ваш чоловік незабаром зробить заяву...»

Що саме він мав на увазі? Про яку заяву йшлося? Чому радник був настільки впевнений, що вона змінить моє життя? І найголовніше - звідки він взагалі дізнався про наші з Рейнаром обставини, якщо ми самі щосили намагалися не допустити, щоб ця історія стала відома громадськості?

Чим довше я розмірковувала, тим менше знаходила відповідей і тим більше запитань народжувалося в моїй голові. Поступово здогади змінилися тривогою, а тривога - якимось гнітючим передчуттям, ніби десь зовсім поруч вже відбувалися події, про які я поки що нічого не знала.

Несподівано карета помітно сповільнила хід, а потім ледь хитнулася, ніби Радерикові довелося різко натягнути поводи. Майже водночас до мене долинув незвичний шум, у якому виразно змішувалися десятки голосів, вигуки та чиїсь гучні питання.

Насупившись, я обережно відсунула фіранку та визирнула у вікно.

Щойно екіпаж виїхав на вулицю, де розташовувався наш маєток, причина несподіваної зупинки стала цілком очевидною. Перед кованою брамою вже зібрався чималий натовп газетярів. Репортери тіснилися біля самого в'їзду, фотографи тримали напоготові магічні камери, здатні зафіксувати зображення за лічені миті, а кілька особливо настирливих журналістів раз по раз намагалися зазирнути через огорожу, сподіваючись побачити бодай щось, що могло б стати приводом для чергової сенсаційної статті.

Побачивши цю картину, я відчула, як неприємно стиснулося серце.