Розділ 20. Зустріч в парку

Я не знала, скільки просиділа на тій лавці.

Сонце вже повільно хилилося до обрію, і крізь густі крони дерев пробивалося м'яке золоте світло, лягаючи на доріжки химерними плямами. Десь неподалік щебетали птахи, здалеку долинав дитячий сміх, але всі ці звуки ніби існували окремо від мене, не в силах пробитися крізь важку пелену думок.

Я поспіхом провела долонею по щоках і потягнулася до сумочки. Десь же мала бути носова хустинка. Пальці ковзнули по шкіряному клапану, але перш ніж я встигла його відкрити, переді мною несподівано з'явилася акуратно складена білосніжна хустинка. Я мимоволі завмерла.

Повільно підвівши голову, я зустрілася поглядом з чоловіком, який стояв за кілька кроків від лавки.

Високий, бездоганно вдягнений, з незмінно рівною поставою людини, звиклої посідати одне з перших місць у будь-якому товаристві, він спокійно чекав, не кваплячи мене та не порушуючи мовчання. На його обличчі не було ні цікавості, ні незручності, яку зазвичай відчувають люди, що випадково стали свідками чужих сліз. Лише спокійна, майже незворушна ввічливість.

Мені знадобилося лише кілька секунд, щоб впізнати його.

Марен Айфілд. Другий радник імператора.

Людина, яку не можна було назвати ні другом нашої родини, ні навіть доброзичливцем. Навпаки, останніми місяцями його ім'я дедалі частіше звучало поруч з іменами тих, хто відкрито виступав проти першого радника, а разом з ним - і проти людей, з якими дедалі тісніше починав співпрацювати Рейнар. Ба більше, саме ставленця Айфілда вважали головним суперником мого чоловіка на майбутніх виборах голови Ради драконів.

Тож його поява тут здавалася настільки ж несподіваною, наскільки й неможливою. Я обережно перевела погляд з простягнутої хустинки на його обличчя.

- Дякую, - тихо промовила, приймаючи її.

Лише після цього Марен дозволив собі ледь помітно всміхнутися.

- Радий, що ви не відмовилися, леді Дрейквуд.

Я машинально промокнула щоки, водночас відчуваючи і незручність, і дедалі сильніше здивування. Навряд чи другий радник імператора опинився в цьому куточку парку випадково. Люди його ваги не прогулювалися без мети, не підходили до малознайомих жінок і вже точно не починали розмову, заставши їх у такому непривабливому стані.

Залишалося лише одне запитання. Як він взагалі мене знайшов?

Я нікому не казала, що збираюся сюди. Навіть кучер залишився чекати біля будівлі опікунської ради, коли я несподівано вирішила пройтися пішки. Отже, або це був неймовірний збіг, у який чомусь зовсім не вірилося, або пан Айфілд шукав саме мене.

Але якщо це справді так, то... Навіщо?

Наче вловивши хід моїх думок, Марен неквапливо перевів погляд на вільну половину лавки.

- Перепрошую за мою безцеремонність, леді Дрейквуд, - промовив він рівним, напрочуд спокійним голосом. - Однак обставини змушують мене відмовитися від звичних умовностей. Дозволите присісти?

Кілька секунд я мовчки дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що криється за цією несподіваною зустріччю. Цікавість наполегливо сперечалася з обережністю, а внутрішній голос вперто нагадував, що навпроти мене стоїть один з найвпливовіших людей імперії, який ніколи не став би витрачати свій час на беззмістовні розмови.

Що б не привело Марена Айфілда до цього парку, причиною точно не було бажання прогулятися зеленими алеями. І чомусь мені здавалося, що наступні кілька хвилин можуть змінити значно більше, ніж весь сьогоднішній день.

- А для цього є потреба? - насторожено запитала, не зводячи з чоловіка уважного погляду.

Лорд Айфілд шумно видихнув, ніби саме такої реакції й очікував.

- В цілому, я можу говорити і стоячи, - з легкою усмішкою зауважив він. - Просто хотів запропонувати вам допомогу. Недобре, коли жінки плачуть. Особливо наодинці.

Я мимоволі насупилася. Адже й досі зовсім не розуміла, до чого він веде. Випадкова ввічливість чи спроба зав'язати розмову? А що, як за цим ховається щось набагато серйозніше?

- У кожного бувають важкі дні, - спокійно відповіла, намагаючись, щоб голос звучав рівно. - І в цьому немає нічого ганебного.

Мені зовсім не подобалося, що другий радник імператора застав мене в такому стані. Але змінити те, що вже сталося, було неможливо, тож залишалося лише вдати, ніби хвилину тому я зовсім не сиділа тут, марно намагаючись стримати сльози.

Марен кілька секунд мовчки дивився на мене, ніби оцінюючи, чи варто продовжувати цю розмову.

- Ви праві, - зрештою промовив він. - У кожного трапляються важкі дні. Але не варто применшувати свій біль, леді Дрейквуд. Не в кожного у коханої людини з'являється істинна.

У мене перехопило подих. Пальці самі собою міцніше стиснули білосніжну хустинку, а серце на мить ніби пропустило удар. Я різко підвела голову, вп'явшись поглядом у незворушне обличчя Марена Айфілда, намагаючись зрозуміти, чи не почулося мені.

Ні. Він виразно сказав саме це. Істинна.

Ця думка миттєво витіснила з голови всі інші. Про те, що сталося, знали лише одиниці. Жодна газета ще не встигла підхопити цю новину, у вищому світі ще не почали перешіптуватися за нашими спинами, та й сам Рейнар радше дозволив би згоріти всім службовим паперам, ніж став би обговорювати таке з людиною, яку аж ніяк не можна було назвати його союзником.

- Хто вам розповів? - тихо запитала, не відводячи від чоловіка погляду.

На обличчі Марена не здригнувся жоден м'яз. Навпаки, здавалося, саме цього запитання він і чекав.

- Ніхто, - спокійно відповів. - Повірте, леді Дрейквуд, інколи посада другого радника відкриває доступ до інформації значно раніше, ніж цього хотілося б тим, хто волів би зберегти її в таємниці.

Він зробив коротку паузу, даючи мені час осмислити почуте.

- І саме тому я зараз тут.