Розділ 19. Те, що змінило моє життя

Зустріч затягнулася майже на дві години. За цей час ми встигли кілька разів переглянути кошторис, внести правки до графіка ремонтних робіт, визначити першочергові витрати та навіть призначити дату першого благодійного вечора, кошти з якого мали піти на закупівлю обладнання для майбутньої соціальної їдальні.

А коли всі документи нарешті були підписані і акуратно складені до тек, ми з Велією обмінялися задоволеними посмішками. Сьогодні нам справді вдалося добре просунутися вперед.

Попрощавшись з леді Майклфуд біля входу до «Офелії», я провела поглядом її екіпаж, а тоді попрямувала до свого. День ще не закінчився, і, попри бажання повернутися додому, попереду на мене чекала ще одна зустріч. Напередодні я навіть не подумала скасувати засідання опікунської ради.

Вчорашній день промайнув наче в тумані, сповнений настільки сильних переживань, що звичні обов'язки здавалися чимось незначним. А сьогодні мені несподівано стало важко знову увійти у звичний ритм життя. Ніби лише за одну добу я встигла настільки віддалитися від нього, що тепер дивилася на власне життя трохи збоку.

Я, як і раніше, приїжджала на зустрічі, обговорювала проєкти та будувала плани. А ще усміхалася. І водночас не могла позбутися дивного відчуття, що все це відбувається з кимось іншим.

Засідання опікунської ради, на щастя, виявилося недовгим. Ми обговорили благодійні заходи, заплановані на цей місяць, розподілили обов'язки між членами ради та уточнили останні організаційні питання. Мені належало координувати осінній ярмарок ремісників, бути присутньою на щорічному аукціоні на користь міського притулку та виступити на відкритті нової навчальної майстерні для дівчат з малозабезпечених родин.

Я звично робила нотатки в щоденнику, ставила уточнювальні запитання і навіть впіймала себе на тому, що машинально пропоную кілька вдалих ідей. Збоку, напевно, здавалося, ніби нічого не змінилося. Та щойно засідання завершилося, це відчуття розсипалося. Покинувши будівлю ради, я повільно спустилася широкими кам'яними сходами і зупинилася на тротуарі.

Місто жило своїм звичним життям. Бруківкою одна за одною проїжджали карети, на сусідній вулиці перегукувалися торговці, вітер приносив запах свіжої випічки з найближчої пекарні, а перехожі поспішали у своїх справах, навіть не здогадуючись, що для когось звичний світ може зруйнуватися всього за один день.

Екіпаж вже чекав на мене біля входу. Лакей поспішив відчинити дверцята, але я лише похитала головою.

- Не зараз.

Він здивовано подивився мені вслід, однак нічого не запитав. Я перейшла вулицю, майже не помічаючи ні екіпажів, що проїжджали повз, ні перехожих, і сама не зрозуміла, як опинилася біля кованої брами Центрального парку.

Ноги самі понесли мене вперед широкими алеями, де неквапливо прогулювалися містяни, гралися діти та лунав тихий сміх. Хтось годував голубів, молода пара, тримаючись за руки, повільно йшла вздовж ставка, а літнє подружжя сиділо на лавці під величезним дубом, про щось тихо розмовляючи між собою. Це звичне міське життя тривало так само, як тривало вчора і триватиме завтра, але я почувалася в ньому чужою.

Я йшла, зовсім не розбираючи дороги. Кілька разів звертала на випадкові стежки, аж поки шум центральних алей поступово не залишився позаду. Тут парк ставав зовсім іншим. Високі дерева майже повністю закривали сонячне світло, між кущами звивалися вузькі доріжки, а невеличкі дерев'яні лавки стояли так далеко одна від одної, що кожен, хто приходив сюди, міг залишитися наодинці зі своїми думками.

Опустившись на одну з них, я втомлено відкинулася на спинку та заплющила очі. Напевно, минуло лише кілька хвилин, а може, й значно більше. Я не стежила за часом. Він раптом перестав мати бодай якесь значення.

У голові знову й знову спливали уривки останніх двох днів: обличчя Клари та розгублений погляд Рейнара. Його тремтячий голос, коли чоловік говорив, що нічого не розуміє. Наша сьогоднішня розмова і його обіцянка боротися за нас. Мої власні слова про те, що я не збираюся відмовлятися від чоловіка без бою.

Я ж справді вірила в це до цього часу. То чому ж зараз було так боляче?

Я повільно опустила погляд на власні руки, міцно зчеплені на колінах, і раптом відчула, як на них одна за одною падають теплі краплі. Лише тоді я зрозуміла, що плачу. Сльози просто котилися по щоках, а я навіть не намагалася їх зупинити.

Напевно, так і мало статися.

Весь цей час я старанно переконувала себе, що справляюся. Спокійно розмовляла з Рейнаром, обговорювала з ним, що нам робити далі, поїхала на заплановані зустрічі, усміхалася людям і продовжувала займатися звичними справами, ніби за останню добу нічого не сталося.

Можливо, це було помилкою.

Можливо, мені варто було дозволити собі зірватися ще вранці. Накричати на чоловіка, звинуватити його в усьому, що в ту мить розривало мені серце, перестати добирати правильні слова та нарешті зізнатися йому, як мені страшно. Зізнатися не лише Рейнару, а й самій собі, що за зовнішнім спокоєм давно ховається справжнісінька паніка, бо я вперше по-справжньому злякалася втратити людину, без якої вже не уявляла свого життя.

Та чим довше я про це думала, тим ясніше розуміла, що все одно не змогла б вчинити інакше. Не тому, що болю було недостатньо. Навпаки. Його було так багато, що він ніби позбавив мене здатності кричати. Я бачила, як важко Рейнару, бачила його розгубленість і страх, а тому продовжувала стримувати власні почуття, боячись зробити йому ще болючіше.

І лише тепер раптом усвідомила, що, намагаючись вберегти чоловіка, зовсім не помітила, як залишилася зі своїм болем сам на сам.

Чому саме ми? Це запитання не давало мені спокою від учорашнього дня.

Адже тисячі сімей проживали своє життя, жодного разу не зіткнувшись з подібним випробуванням. Люди закохувалися, одружувалися, будували домівки та виховували дітей, разом зустрічали старість, і ніхто не приходив одного дня, щоб повідомити, що доля вирішила все змінити, бо десь існує людина, яку сама магія вважає кращою парою.