Розділ 18. Життя триває

Повернувшись до їдальні, я застала Кая за столом. Сніданок вже закінчився, і тепер хлопчик сидів, склавши перед собою руки, ніби не наважувався залишити своє місце без дозволу. Побачивши мене, він одразу підвівся, і я мимоволі всміхнулася.

- Сподіваюся, ти добре поснідав?

Кай мовчки кивнув.

- Тоді ходімо. Хочу показати тобі ще одне місце, яке дуже люблю.

Ми вийшли з дому та неквапливо попрямували стежкою, що огинала фруктовий сад. Ранкове сонце вже встигло прогріти землю, повітря пахло свіжоскошеною травою, а десь неподалік ліниво сюрчали коники. Коли попереду з'явилася довга кам'яна будівля з розчиненими воротами, Кай мимоволі прискорив крок.

Навіть звідси долинали тихе іржання, перестук копит і знайомий запах сіна. Стійня майже не змінилася за останні роки. Така сама простора, світла та напрочуд спокійна. Тут мені завжди дихалося легше.

Назустріч нам вийшов конюх.

- Доброго ранку, міледі.

- Доброго, Томасе. Познайомся, це Кай. Ми прийшли подивитися на коней.

Чоловік лише добродушно всміхнувся хлопчикові і, побажавши нам приємної прогулянки, повернувся до своїх справ.

Я ж одразу попрямувала до дальнього денника. А щойно відчинила дверцята, як білосніжна кобила підвела голову, тихо фиркнула та впевнено потягнулася до мене. Я лагідно провела долонею по її шовковистій морді, відчуваючи, як звичне тепло трохи заспокоює думки.

- Привіт, красуне.

Білокрилка нетерпляче тицьнулася мені в плече, випрошуючи ласощі, яких сьогодні не отримала, а потім уважно подивилася на Кая.

- Не бійся, - тихо сказала я. - Вона лише здається гордою. Насправді Білокрилка дуже допитлива та завжди хоче познайомитися з тими, кого бачить вперше.

Хлопчик обережно підійшов ближче і, дочекавшись мого кивка, простягнув розкриту долоню. Кобила уважно обнюхала її, голосно видихнула та несподівано сама торкнулася м'якими губами дитячих пальців.

На обличчі Кая з'явилася несмілива усмішка. Він повільно погладив Білокрилку по шиї, ніби до кінця не вірив, що йому дозволили це зробити. Я спостерігала за ними з теплотою. Моя кобила рідко помилялася в людях. Якщо вона приймала когось з першої зустрічі, значить, відчувала в ньому щось добре.

Навіть Томас, нишком глянувши в наш бік, схвально хмикнув.

- Треба ж... Зазвичай вона спершу довго придивляється до незнайомих.

У голосі конюха чулося радше здивування, ніж бажання робити висновки.

Білокрилка тихо фиркнула, повернувшись у мій бік, і притулилася теплою мордою до моєї долоні. Я повільно провела пальцями по шовковистій гриві, почухала її за вухом, де вона найбільше любила, і відчула, як кобила вдоволено заплющила очі. Здавалося, вона зовсім не змінилася за цей час, так само радісно зустрічаючи мене та щиро ображаючись, якщо я надто довго не приходила.

А й справді давно.

Останні місяці промайнули в нескінченній низці засідань, благодійних проєктів, прийомів і зустрічей. То потрібно було підготувати черговий звіт для фонду, то обговорити нову ініціативу, то супроводжувати Рейнара на заходах Ради. Щоразу я обіцяла собі вибратися сюди хоча б на годину, осідлати Білокрилку та виїхати далеко за межі маєтку, як робила колись, але незмінно знаходилися справи, які здавалися важливішими.

Я винувато всміхнулася кобилі.

- Зовсім забула про тебе, так?

Білокрилка тихенько штовхнула мене в плече, ніби погоджуючись з цим докором, а потім знову почала наполегливо випрошувати ласку, вимогливо підставляючи голову під мою долоню.

Поруч Кай вже зі щирою цікавістю спостерігав за Томасом, який неквапливо готував сусіднє стійло. Хлопчик уважно стежив за кожним рухом конюха, ніби запам'ятовував їх.

За кілька хвилин Кай все ж несміливо підійшов ближче і, ніяково переступивши з ноги на ногу, запитав, чи можна йому іноді приходити сюди та допомагати. Томас лише запитально подивився на мене, даючи зрозуміти, що рішення залишається за господинею.

Я не змогла стримати усмішки.

- Думаю, це гарна ідея. Але тільки після уроків і тоді, коли в Томаса знайдеться для тебе робота. Не заважати, а саме допомагати. Домовилися?

Кай засяяв так щиро, що на мить видався зовсім звичайним хлопчиком, якому вистачило лише краплі уваги, щоб знову почати усміхатися.

- Дякую...

Він вже повернувся до Білокрилки, але раптом знову зупинився.

- А потім... можна буде її намалювати?

Я перевела погляд на кобилу, яка з незворушним виглядом і далі вимагала ласощів.

- Думаю, вона не заперечуватиме. Тільки постарайся передати її красу. Білокрилка дуже горда пані та напевно захоче мати на малюнку бездоганний вигляд.

Кай тихенько розсміявся, а я впіймала себе на думці, що вже дуже давно не чула дитячого сміху в цих стінах. І саме в цю мить до стайні увійшла Марія. Вона швидко знайшла мене поглядом і, підійшовши ближче, шанобливо схилила голову.

- Міледі, перепрошую, що відволікаю. Леді Велія Майклфуд просила передати, що зустріч щодо проєкту соціальної їдальні відбудеться за годину. Вона цікавиться, чи все залишається в силі.

Я ледь помітно кивнула.

- Звісно. Передай, що я обов'язково буду.

Покоївка вклонилася та безшумно пішла, а я ще раз глянула на Кая, який вже з захопленням слухав пояснення Томаса.

- Побудеш тут, поки я не повернуся?

Хлопчик одразу кивнув.

- Якщо Томас не проти.

Конюх лише добродушно всміхнувся.

- Не хвилюйтеся, міледі. Пригляну.

Переконавшись, що Кай почувається спокійно і вже потроху освоюється на новому місці, я востаннє погладила Білокрилку по шиї, після чого залишила стайню. До зустрічі з леді Майклфуд залишалося зовсім небагато часу, а мені ще треба було переодягнутися та дістатися невеличкого кафе в центрі міста, де ми домовилися обговорити один з найважливіших благодійних проєктів цього року.

Кафе «Офелія» розташовувалося на тихій вуличці неподалік від міської набережної. Попри денну пору, тут, як завжди, було людно, однак господарі давно передбачили для постійних відвідувачів невелику закриту зону, де можна було спокійно обговорити справи, не побоюючись сторонніх вух.