Розділ 17. Перша спроба відстояти себе

Евелін Дрейквуд

Ранок зустрів мене незвичною тишею. Попри пережите напередодні, почувалася я значно краще. Слабкість майже відступила, і лише легкий тягар у грудях нагадував про вчорашній напад. Швидко привівши себе до ладу та переодягнувшись у просту домашню сукню, я насамперед попрямувала до кімнати, яку вчора відвели Каю.

Однак ліжко вже було акуратно застелене, а самого хлопчика всередині не виявилося.

- Дивно... - пробурмотіла собі під ніс.

Я вийшла до коридору і, вирішивши, що він, мабуть, спустився снідати, попрямувала на перший поверх. Та щойно переступила поріг їдальні, як мимоволі завмерла. За довгим столом, ніби нічого незвичайного не відбувалося, снідали двоє.

Рейнар був одягнений у темно-синій сюртук і, судячи з теки з документами, що лежала поруч, після сніданку збирався одразу вирушити до Ради. Навпроти нього сидів Кай. У чистому одязі, який учора для нього підібрала Марія, він виглядав зовсім інакше. Худорлявість нікуди не зникла, але зник насторожений вираз загнаного звірятка, який не полишав його на вулиці.

- І скільки часу ти пропрацював у коваля? - саме запитав Рейнар, коли я зупинилася в дверях.

- Майже рік, - спокійно відповів хлопчик. - Спочатку тільки вугілля носив і горно розпалював, а потім майстер почав довіряти мені чистити інструменти.

- Отже, важкої роботи не боїшся?

Кай заперечно похитав головою.

- Ні, мілорде.

Я здивовано переводила погляд з одного на іншого. Якщо чесно, найменше очікувала застати їх за такою... невимушеною розмовою.

Не знаю чому, але за минулу ніч я встигла переконати себе, що Рейнар сприйме появу хлопчика в нашому домі як чергову мою примху. Натомість він сидів навпроти Кая з таким виглядом, ніби проводив звичайну бесіду, намагаючись краще пізнати людину, якій певний час належало жити з нами під одним дахом.

Саме в цю мить чоловік підвів голову та помітив мене.

- Доброго ранку, Евелін.

Його голос звучав так само спокійно, як і завжди.

- Доброго ранку, - повторив за моїм чоловіком Кай, поспішно підводячись.

- Доброго, - відповіла чоловікам.

Я підійшла до свого звичного місця на чолі протилежного боку столу та сіла. А щойно я влаштувалася, поруч безшумно з'явилася Альма. Привітавши мене, служниця вправно розставила переді мною прибори, налила запашного чаю і поставила кілька страв для сніданку.

- Дякую, Альмо.

Дівчина шанобливо схилила голову і так само безшумно відійшла, а я, розсіяно розглядаючи запропоновані страви, поклала собі трохи сиру, свіжих ягід і скибку ще теплого хліба. Поки я займалася сніданком, розмова за столом не перервалася.

- Я поговорю з Говардом, щоб він знайшов тобі відповідне заняття, - промовив Рейнар.

Кай підвів на нього погляд, у якому виразно промайнула надія.

- Справді?

- Просто сидіти без діла немає сенсу, - спокійно продовжив чоловік. - Якщо хочеш залишитися в цьому домі, тобі знадобиться якесь заняття. Не лише для того, щоб приносити користь, а й для тебе самого.

Кай швидко кивнув.

- Я згоден на будь-яку роботу.

- От і добре. Думаю, управитель зуміє підібрати щось тобі до снаги.

Я уважно слухала їхню розмову, але воліла не втручатися, адже поки що не розуміла, як правильно поводитися з Рейнаром. Що б не відбувалося між нами, з'ясовувати стосунки при Каєві чи прислузі я не збиралася. Наші сімейні проблеми мали залишатися за зачиненими дверима.

Невдовзі чоловік допив каву, промокнув губи серветкою та підвівся з-за столу.

- Мені час іти.

Він уже збирався вийти з їдальні, коли я нарешті наважилася.

- Рейнаре, приділи мені кілька хвилин.

Якщо мої слова і здивували його, то зовні він цього не показав. Лише коротко кивнув та, дочекавшись, поки я підведуся, мовчки вийшов слідом за мною до просторого коридору. Двері до їдальні тихо зачинилися за нашими спинами.

Кілька секунд я збиралася з думками. Напевно, вперше за останні роки мені належало не поступитися і погодитися з тим, що чоловік вже все вирішив, а відстояти власну думку.

- Кай - мій гість, - спокійно промовила, зустрівшись з Рейнаром поглядом. - І всі рішення, що стосуються його подальшої долі, спершу мають обговорюватися зі мною.

Лише тепер на обличчі чоловіка промайнуло щире здивування. Брови ледь помітно піднялися.

- Ти вважаєш, що я прийняв рішення за тебе?

Кілька довгих секунд Рейнар мовчки дивився на мене, ніби намагаючись зрозуміти, що саме ховається за моїми словами.

- Я лише хотів допомогти, - нарешті промовив він. - Хлопчик не повинен почуватися нахлібником. Робота, хай навіть найпростіша, допомагає швидше знайти опору під ногами.

- Я не сперечаюся, - спокійно відповіла. - Можливо, з часом так і буде, але спершу він має звикнути до нового місця. І якщо Кай справді залишиться тут, рішення про те, чим йому займатися, ми ухвалимо разом. Не ти один.

У погляді чоловіка промайнуло розуміння. Здається, річ була зовсім не в Каєві, і Рейнар це чудово усвідомлював. Він повільно зітхнув і ледь помітно кивнув.

- Добре. Ти маєш рацію. - Я не очікувала, що він погодиться так швидко. - Я не даватиму жодних доручень Говарду, доки ми не обговоримо це разом, - додав Рейнар. - Якщо для тебе це важливо, я не втручатимусь.

Він витримав коротку паузу, ніби хотів сказати щось ще, але передумав.

- Мені справді час. Гарного дня, Евелін.

Не чекаючи відповіді, Рейнар розвернувся та впевненим кроком попрямував до виходу. Я провела його поглядом, доки за ним не зачинилися вхідні двері. І лише тоді дозволила собі ледь помітно всміхнутися.

Мабуть, вперше за багато років я не промовчала, не поступилася та не дозволила чоловікові вирішити все за нас обох. Це була зовсім невеличка моя перемога. Але саме з таких перемог, напевно, і починається вміння знову відстоювати себе.