Розділ 15. У пошуках відповідей

Рейнар Дрейквуд

До особняка ми дісталися набагато швидше, ніж зазвичай. Я майже не запам'ятав дороги, адже весь цей час не зводив погляду з Евелін, яка безвольно лежала в мене на руках. Її обличчя стало незвично блідим, а рідкісне, ледь вловиме дихання змушувало з кожною хвилиною хвилюватися дедалі сильніше.

Щойно я переступив поріг будинку, назустріч вибігла Марія. Побачивши господиню непритомною, дівчина помітно зблідла, однак швидко взяла себе в руки, розуміючи, що зараз не час для розпитувань.

- Допоможи мені, - коротко наказав, прямуючи до спальні. - І принеси відновлювальне зілля.

Марія лише кивнула та поспішила слідом.

Поки покоївка допомагала обережно звільнити Евелін від важкої вечірньої сукні, я поклав дружину на ліжко і вкрив ковдрою. За кілька хвилин дівчина вже повернулася з невеличким флаконом відновлювального зілля. Піднявши голову дружини, ми разом зуміли напоїти її ліками, а потім Марія поставила на приліжковий столик глечик з прохолодною водою та, перш ніж вийти, тихо повідомила, що накаже приготувати для пані легкий бульйон.

Залишившись у кімнаті сам, я знову опустився поруч з ліжком і обережно провів долонею по волоссю Евелін. У голові знову й знову прокручувався сьогоднішній вечір, і чим довше я розмірковував над тим, що сталося, тим сильніше відчував злість. На самого себе - за те, що взагалі погодився на цей клятий показ, на обставини, які ніби навмисне вирішили випробувати нас на міцність. І на Клару, яка зовсім несподівано опинилася саме там, де її не мало бути.

Та найбільше мене мучило питання, на яке я поки що не знаходив відповіді. Яким чином вона взагалі отримала запрошення на закритий показ пані Артьє? Наскільки мені було відомо, такі заходи відвідували представники вищого світу, постійні клієнтки модного дому та кілька особливо почесних гостей, однак Клара не належала до жодної з цих категорій. Не менше мене тривожила й інша обставина. Навіщо вона підійшла до Евелін? Невже це була випадковість, чи за цією зустріччю ховалося щось ще?

Чим довше я перебирав у пам'яті кожну деталь вечора, тим чіткіше розумів, що все, що відбувається, дедалі менше було схоже на звичайний збіг обставин.

Коли Евелін нарешті розплющила очі, напруга, яка не відпускала мене з тієї самої миті, як вона знепритомніла, трохи відступила. Я допоміг дружині підвестися та дочекався, поки вона остаточно опанує себе, після чого відповів на кілька її запитань і лише тоді дозволив собі вийти зі спальні, переконавшись, що напад більше не повториться.

В коридорі на мене вже очікувала Марія. Дівчина підвелася з невеликого диванчика біля дверей, ніби весь цей час не наважувалася відійти далеко від кімнати господині.

- Пані заснула? - тихо запитала вона.

- Думаю, так. Побудь поруч з нею. Якщо Евелін прокинеться або їй знову стане гірше, негайно повідом мені.

- Звісно, мілорде.

- І простеж, щоб вона поїла, щойно відчує себе краще. Здається, ти щось казала про бульйон?

- Так, я вже дала розпорядження на кухні. Їжу принесуть, щойно вона буде готова.

- Добре.

Подякувавши дівчині коротким кивком, я рушив коридором, спустившись на перший поверх. На подвір'ї біля входу все ще стояв наш екіпаж. Кучер, помітивши мене, поспішно зняв капелюха і зробив кілька кроків назустріч.

- Як пані? - з щирим занепокоєнням запитав він.

- Їй вже краще.

Чоловік помітно розслабився, а я підійшов ближче, знизивши голос.

- Про те, що сталося сьогодні ввечері, ти нікому не розповідаєш. Ні родині, ні знайомим, ні тим більше іншим кучерам. Якщо хтось почне розпитувати, відповідай лише, що леді Дрейквуд відчула легке нездужання, і на цьому все.

- Авжеж, мілорде, - без вагань відповів візник. - Від мене ніхто нічого не почує.

Я не сумнівався в його відданості, однак такі речі завжди краще проговорювати вголос. Однієї випадково киненої фрази часом вистачало, щоб за кілька годин все місто обговорювало події, про які ніхто не мав знати.

Повернувшись до особняка, я одразу піднявся до кабінету. А щойно зачинив за собою двері, як активував кристал зв'язку, чекаючи, доки на його поверхні з'явиться знайоме зображення. Сарен відповів майже одразу. Попри пізню годину, помічник все ще був у робочому кабінеті. Судячи з розкиданих на столі паперів і розстебнутого коміра сорочки, додому він поки що навіть не збирався.

- Гаріл Кранський не з'явився? - замість привітання одразу запитав я.

Сарен помітно похмурнів.

- Ні, мілорде. Я кілька разів намагався зв'язатися з ним і навіть надіслав магічне повідомлення, однак відповіді так і не отримав. Чесно кажучи, мене це теж починає непокоїти.

Я мовчки кивнув. Зникнення детектива подобалося мені дедалі менше. Надто вже невчасно він зник саме тепер, коли кожна нова деталь могла виявитися вирішальною. Підсунувши до себе блокнот, що лежав на столі, я машинально кілька разів постукав по ньому ручкою, збираючись з думками.

- Добре. Щойно Кранський з'явиться, одразу повідомиш мені. А поки що я маю для тебе інше доручення. Мені потрібно знати, яким чином Клара Райт опинилася сьогодні на показі пані Артьє і що взагалі їх пов'язує. Підніми все, що зможеш знайти: запрошення, спільних знайомих, попередні місця роботи - мене цікавить будь-яка дрібниця.

Я ненадовго замовк, після чого продовжив вже значно жорсткіше:

- І починай шукати іншу людину. Якщо Гаріл вирішив зникнути саме зараз, у мене немає часу сидіти склавши руки. Мені потрібна інформація про Клару якомога швидше.

Останні слова прозвучали різкіше, ніж я збирався, і, здається, саме це здивувало Сарена найбільше. За роки спільної роботи він рідко бачив, щоб я дозволяв емоціям брати гору над здоровим глуздом. Помічник кілька секунд мовчав, ніби розмірковуючи, чи варто говорити те, що збирався.

- Мілорде... - нарешті обережно почав він. - Я дозволив собі невелику вільність.