Розділ 14. Непритомність леді Дрейквуд

Я спробувала глибоко вдихнути. Не вийшло. Повітря ніби перестало проходити до легень, а звичний шум голосів довкола несподівано перетворився на нерозбірливий гул. Я повільно вдихнула ще раз, сподіваючись, що це лише хвилинна слабкість, однак замість полегшення відчула, як серце починає калатати дедалі швидше.

Ні... Тільки не зараз.

Я вже знала це відчуття, адже таке траплялося зі мною не раз. Багато років тому, ще за часів навчання в академії, після одного з іспитів перенапруження закінчилося точно таким самим нападом. Тоді я теж ніяк не могла вдихнути, а перед очима поступово починало темніти. І пізніше було ще кілька подібних випадків.

Здається, Рейнар впізнав цей стан раніше за мене саму.

- Евелін...

Я вже майже не розрізняла голосів навколо, однак відчула, як чоловік опинився поруч. На коротку мить мені здалося, що він різко подивився кудись мені за спину, туди, де й досі стояла світловолоса дівчина, але вже наступної секунди вся його увага знову була прикута до мене.

Він міцно взяв мене за руку.

- Дивися на мене, - неголосно промовив Рейнар, злегка стискаючи мої пальці. - Тільки на мене. Не намагайся зробити глибокий вдих. Повільно... чуєш? Повільно.

Я слухняно підвела очі на чоловіка. Він продовжував щось тихо говорити спокійно та впевнено, не дозволяючи мені зосередитися на паніці, що наростала. Я вже не розрізняла окремих слів, але чомусь трималася за його голос, ніби саме він не давав мені остаточно втратити зв'язок з реальністю.

- Перепрошую... - долинуло зовсім поруч. - Леді Дрейквуд, вам зле?

- Не зараз, - коротко кинув Рейнар, навіть не обертаючись.

Не випускаючи моєї руки, він впевнено повів мене вперед, м'яко, але наполегливо прокладаючи дорогу крізь натовп гостей. Люди розступалися майже одразу, щойно бачили вираз його обличчя.

- Лорде Дрейквуд, - почула я схвильований голос пані Артьє. - Що сталося? Може, покликати цілителя?

- Потім, - не сповільнюючи кроку, відповів мій чоловік. - Зараз їй потрібне свіже повітря.

Господиня вечора спробувала зробити ще кілька кроків слідом, однак Рейнар вже вивів мене до просторого холу, а за мить розчинив важкі двері особняка. Прохолодне вечірнє повітря торкнулося мого обличчя, і я спробувала вдихнути на повні груди.

Світ перед очима хитнувся. Ноги несподівано стали ватяними, і я відчула, як земля буквально вислизає з-під ніг.

- Все добре, - тихо промовив чоловік, підхоплюючи мене раніше, ніж я встигла впасти. - Я тримаю тебе.

Останнє, що мені вдалося відчути, - сильні чоловічі руки, коли мене легко підхопили, і знайомий запах його парфумів, що стільки років асоціювався в мене з домом та безпекою. А потім навколишній світ остаточно розчинився в темряві.

Отямилася я вже вдома. Кілька довгих секунд пішло лише на те, щоб зрозуміти, де я перебуваю. У кімнаті панував м'яка напівтемрява, розбавлена лише світлом кількох магічних світильників. Я лежала у власному ліжку, а поруч сидів Рейнар.

Він навіть не помітив, що я розплющила очі, продовжуючи повільно перебирати моє волосся, ніби перевіряючи, що я справді тут і більше нікуди не зникну. На ньому все ще був той самий темний костюм, у якому ми поїхали на показ. Піджак лежав на спинці крісла, комір сорочки був розстебнутий, а краватка кудись зникла, ніби за весь вечір у чоловіка так і не знайшлося часу привести себе до ладу.

Я ж... Опустивши погляд, виявила, що на мені залишилася лише спідня білизна, а все інше, очевидно, вже давно зняли. Не замислюючись, я підтягнула ковдру майже до самого підборіддя. І саме цей рух не вислизнув від уваги Рейнара. Він тихо посміхнувся, хоча в його усмішці відчувалася радше втома, ніж веселощі.

- Можна подумати, я хтось сторонній, - з удаваною образою промовив мій чоловік.

Я завмерла, відчуваючи, як щоки зрадницьки починають теплішати.

І ж справді. За роки шлюбу ця людина бачила мене в куди незручніших ситуаціях, ніж зараз. Думки про необхідність сховатися здалися майже дитячими, тому я перестала воювати з ковдрою, залишивши її лежати так, як було.

У роті пересохло настільки, що говорити виявилося непросто.

- Можна... води? - хрипко попросила я.

Рейнар одразу підвівся. На маленькому столику біля ліжка вже стояли глечик з водою та дві склянки. Він наповнив одну майже до країв, після чого повернувся до мене.

- Не поспішай.

Підсунувши вільну руку мені під плечі, чоловік обережно допоміг підвестися, підтримуючи мене так, ніби боявся, що від будь-якого різкого руху мені знову стане зле. Лише переконавшись, що я впевнено сиджу, простягнув склянку, але й її не відпустив, продовжуючи притримувати разом зі мною.

Я зробила кілька маленьких ковтків. Прохолодна вода приємно змочила пересохле горло, і лише тоді я відчула, наскільки сильно мене мучила спрага.

- Дякую, - тихо промовила, повертаючи йому склянку.

Рейнар поставив її назад на столик, однак сідати в крісло не став. Натомість знову опустився на край ліжка, уважно вдивляючись у моє обличчя, ніби намагаючись переконатися, що напад справді залишився позаду.

Деякий час ми мовчали. Я розсіяно водила пальцем по краю ковдри, збираючись з силами.

- Вони... бачили? - нарешті запитала, не уточнюючи, кого саме маю на увазі.

Рейнар і без того зрозумів.

- Не думаю. Я швидко вивів тебе з будівлі, хоча розмови, звісно, підуть, - спокійно констатував чоловік.

Я лише кивнула. У цьому не доводилося сумніватися. Після сьогоднішнього вечора столиця ще довго обговорюватиме непритомність леді Дрейквуд.

Кілька секунд я вагалася, перш ніж поставити наступне запитання.

- А... вона?

Цього разу Рейнар насупився.

- Це не має значення. Я поговорю з Кларою, щоб вона не базікала зайвого, - чоловік на мить замовк, після чого тихо додав: - І ще... я не знав, що вона там буде.

Чи виправдовувався він? Не знаю. Напевно, зараз мене мали б хвилювати зовсім інші речі, але замість цього я раптом тихо промовила: