Розділ 12. Істинна між нами

Карета плавно погойдувалася брукованими вулицями столиці, везучи нас до дому моди пані Артьє. За вікном поступово згущалися сутінки, вітрини дорогих магазинів вже заливало тепле світло магічних ліхтарів, а тротуарами неквапливо прогулювалися святково вдягнені містяни. Ще вчора така поїздка стала б для мене найзвичнішим завершенням дня, однак сьогодні звичний маршрут відчувався зовсім інакше.

Рейнар мовчав.

Я теж не прагнула починати розмову, чудово розуміючи, що довго ця тиша не триватиме. Чоловік надто добре мене знав і напевно здогадувався, що другого такого шансу поговорити віч-на-віч у нього сьогодні вже не буде.

Кілька хвилин він задумливо дивився у вікно, ніби подумки добираючи слова, а потім все ж порушив мовчання.

- Дякую, що не відмовилася вислухати мене.

Я мимоволі всміхнулася, не відриваючи погляду від вечірньої вулиці.

- Не варто дякувати. Я погодилася поїхати на показ пані Артьє, а розмова виявилася лише «приємним» доповненням до дороги.

На мить мені здалося, що Рейнар зараз усміхнеться, як робив це завжди, коли чув мої шпильки. От тільки усмішки не було.

- Ти маєш право знати, як все сталося, - спокійно промовив він.

Я повільно перевела погляд на чоловіка.

Якщо бути чесною, то найбільше у світі мені не хотілося слухати історію знайомства власного чоловіка з жінкою, яку сама Доля вирішила назвати його істинною. Однак незнання навряд чи зробило б те, що відбувається, менш болісним, тому я лише коротко кивнула.

- Добре. Розповідай.

Рейнар ненадовго замислився, ніби подумки повертаючись на кілька днів назад.

- Близько тижня тому колишній секретар Ради отримав підвищення. На вакантну посаду призначили дівчину на ім'я Клара. Її кандидатуру затвердила кадрова комісія, тож вперше ми зустрілися вже у відомстві.

Він вимовив її ім'я напрочуд спокійно, ніби розповідав про будь-якого іншого працівника Ради. У його голосі не було ні ніжності, ні ніяковості, ні бажання надати цьому імені особливого значення, і саме це чомусь насторожувало сильніше, ніж будь-які можливі виправдання.

- Перші дні ми майже не спілкувалися. Дівчина розбиралася з архівом, знайомилася з документами, вчилася працювати з протоколами засідань. Я бачив її лише кілька разів у коридорах і не надавав цьому жодного значення.

Я мовчала, дозволяючи чоловікові продовжувати.

- Кілька днів тому ми готували матеріали до позачергового засідання Ради. Клара принесла мені теку зі звітами, і, коли передавала документи, наші руки випадково торкнулися.

Він ненадовго замовк, а я впіймала себе на тому, що уважно спостерігаю зовсім не за його словами. Мене цікавило зовсім інше. Чи здригнеться голос? Чи відведе він погляд? Чи з'явиться на обличчі бодай тінь брехні, за яку можна буде вхопитися? Але Рейнар залишався напрочуд спокійним.

- І цього виявилося достатньо, - продовжив він за кілька секунд. - Істинність неможливо сплутати ні з чим іншим. Це не кохання і навіть не симпатія. Магія просто впізнає другу людину раніше, ніж ти встигаєш усвідомити, що сталося. Ми відчули це одночасно.

Я відвернулася до вікна.

Напевно, десь глибоко всередині я до останнього сподівалася почути зовсім іншу історію. Нехай неприємну та болісну, але людську. Таємний роман, випадкову слабкість, затяжне захоплення - що завгодно, тільки не цю безглузду історію про нову молоду секретарку, яка виявилася істинною парою.

- Яка... банальна історія, - тихо промовила, знову подивившись на чоловіка.

Він насупився.

- Банальна?

- Високопоставлений дракон зустрічає свою істинну в особі нової секретарки. Якби мені розповіли таку історію тиждень тому, я б вирішила, що авторові відчайдушно забракло фантазії.

На мій подив, Рейнар не став сперечатися. Він лише втомлено потер перенісся і неголосно відповів:

- Коли все сталося, моєю першою думкою було приблизно те саме.

Я мимоволі підвела на нього погляд.

- Справді?

- Так. Мені самому здалося, що це звучить надто неправдоподібно.

Кілька секунд ми мовчали.

- Евелін, - нарешті промовив він, - я не шукав зустрічі з Кларою. Не домагався її уваги і не давав їй жодного приводу сподіватися на щось. Якби існував бодай найменший спосіб змінити те, що сталося...

Я сумно всміхнулася.

- Але такого способу немає.

Рейнар нічого не відповів. І саме це мовчання виявилося красномовнішим за будь-які слова.

Напевно, вперше від моменту його зізнання я остаточно усвідомила, що переді мною не людина, яка вигадала красиве виправдання власній зраді. Він справді говорив правду. Ба більше, сам до кінця не розумів, як жити далі з цією самою правдою. От тільки легше від цього зовсім не ставало.

Якщо раніше мені хотілося знайти винного, то тепер виходило, що звинувачувати просто нікого. Була лише давня драконяча магія, яка одного дня вирішила перекреслити наш шлюб, не спитавши згоди ні в кого з нас.

Карета несподівано хитнулася на черговому повороті, поступово сповільнюючи хід, а вже за кілька секунд остаточно зупинилася перед широкими мармуровими сходами.

Розмова обірвалася сама собою.

Рейнар першим підвівся зі свого місця, відчинив дверцята екіпажа та, вийшовши назовні, звичним жестом простягнув мені руку. Ще вчора я б, не замислюючись, вклала в неї свою долоню. Сьогодні ж затрималася лише на частку секунди, після чого все ж таки прийняла допомогу. Не тому, що мені цього хотілося, а тому, що десятки очей вже були прикуті до карети, очікуючи появи однієї з найобговорюваніших пар столиці.

Щойно я ступила на мармурові сходи, як з усіх боків спалахнули магічні софіти. Їхнє м'яке білосніжне світло не сліпило, зате ідеально освітлювало гостей, дозволяючи газетярам і художникам зафіксувати кожну деталь вечірніх вбрань. По обидва боки сходів вже зібралися журналісти, жваво перемовляючись між собою, а трохи далі юрмилися запрошені гості, нетерпляче очікуючи початку показу.