Розділ 10. Вечеря

Підійшовши до дверей кімнати, я неголосно постукала.

Кілька секунд нічого не відбувалося, і я вже збиралася постукати ще раз, коли зсередини почулися поспішні кроки. Майже одразу двері відчинилися, і на порозі з'явився Кай.

За той час, що ми не бачилися, хлопчина змінився настільки, що я мимоволі затримала на ньому погляд. Волосся, яке ще зовсім недавно стирчало в різні боки, тепер було акуратно зачесане, а чиста світла сорочка та темні штани, які Марія підібрала майже навмання, несподівано дуже йому пасували. Звісно, одяг виявився трохи завеликим, однак тепер мій гість виглядав зовсім інакше. Решта речей, принесених покоївкою, були акуратно складені на кріслі біля ліжка, ніби Кай вже вирішив, що кожна з них надто гарна, щоб розкидати їх по кімнаті.

Побачивши мене, хлопчина одразу відступив вбік, пропускаючи всередину.

- Заходьте.

Я посміхнулася та увійшла, машинально відзначивши, що за ті кілька годин, які Кай провів тут сам, кімната майже не змінилася. Ліжко залишалося акуратно застеленим, одяг лежав на своєму місці, а єдиним свідченням того, що господар часу дарма не гаяв, був письмовий стіл. Коробка з олівцями була відкрита, кілька з них лежали поруч, а на самому краю стільниці виднівся розгорнутий альбом.

- Ну як, освоївся? - поцікавилася, переводячи погляд на хлопчину.

- Здається, так.

Він відповів не одразу, ніби подумки був десь зовсім в іншому місці.

- І чим же ти займався весь цей час?

- Та так... просто трохи...

Кай замовк, явно не знаючи, як пояснити. Кілька секунд він переступав з ноги на ногу, потім все ж наважився, підійшов до письмового столу та обережно взяв альбом, що лежав на ньому. Малий трохи пом'яв його в руках, ніби до останнього вагався, чи варто показувати, після чого все ж простягнув мені.

- Ось...

Я запитально подивилася на хлопчину, дочекалася його невпевненого кивка та відкрила першу сторінку.

На папері був зображений кущ кумквата, біля якого ми зупинялися в оранжереї. За ним йшов начерк квітучої камелії, потім гілка жимолості, невеличкий фонтан, старий дуб біля центральної алеї та ще кілька рослин, повз які ми проходили під час прогулянки. Кожна робота була виконана простим олівцем, однак лінії виявилися настільки впевненими та точними, що малюнки виглядали майже живими. Здавалося, Кай запам'ятовував не лише загальні обриси, а й кожну дрібницю: вигин гілок, візерунок прожилок на листі, гру світла і тіні, форму пелюсток та навіть випадково надламане стебло, яке я сама навряд чи помітила б.

Я перегорнула ще один аркуш і несподівано завмерла.

Остання сторінка була заповнена тільки наполовину. Це був лише начерк, кілька впевнених штрихів, що окреслювали овал обличчя, лінію вилиць, пасмо волосся та погляд. Робота явно не була завершена, але в цьому вже не було потреби.

Я одразу впізнала себе.

Ймовірно, саме такий вигляд я мала кілька годин тому, стоячи біля вікна і спостерігаючи, як Говард розігрує Кая біля ягідних кущів. Художник не встиг домалювати деталі, однак якимось незбагненним чином зумів передати усмішку, з якою я дивилася на них, і той рідкісний момент внутрішньої легкості, який сама ледве встигла усвідомити.

Я повільно підвела погляд на хлопчину.

- Це ти намалював за сьогоднішній день?

Кай ніяково знизав плечима, ніби запитання здалося йому цілком звичайним.

- Поки ви були зайняті, часу було багато. Я просто малював те, що бачив.

Ще раз подивившись на альбом, я раптом впіймала себе на думці, що дівчата з прислуги, самі того не підозрюючи, вгадали з подарунком краще, ніж могли уявити. Вони принесли до цієї кімнати книжки, олівці та альбоми, бажаючи просто потішити дитину, а виявилося, що саме олівець став тим інструментом, за допомогою якого Кай найкраще вмів розповідати про світ.

- Це просто чудово, - нарешті промовила, ще раз переводячи погляд з альбому на Кая. - Не пригадую, щоб мені колись доводилося бачити настільки точні начерки, виконані буквально за кілька годин.

Хлопчина ніяково опустив голову.

- Справді?

- Справді, - усміхнулася, акуратно закриваючи альбом. - Ба більше, мені здається, ти й сам поки що не розумієш, наскільки талановитий.

Кай лише знизав плечима.

- Я завжди малював... Коли було чим.

Ці кілька простих слів прозвучали настільки буденно, що я не одразу усвідомила їхній зміст. Для нього олівець був не звичною річчю, яка лежить у кожному домі, а рідкісною вдачею, якою вдавалося скористатися далеко не завжди. Я дбайливо поклала альбом назад на стіл.

- Пообіцяй мені одну річ.

Хлопчина запитально подивився на мене.

- Не припиняй малювати.

Він здивовано кліпнув.

- Думаєте, у мене справді виходить?

- Я в цьому впевнена.

Кілька секунд Кай мовчки дивився на мене, ніби намагався зрозуміти, чи не кажу я цього просто з ввічливості, після чого обережно посміхнувся. Усмішка вийшла зовсім легкою, але такою щирою, що мені раптом стало цілком ясно: схоже, похвалу він чув нечасто.

У двері неголосно постукали.

- Увійдіть, - озвалася я.

На порозі з'явилася Марія.

- Міледі, стіл вже накритий. Кухар просив передати, що вечеря готова.

- Дякую.

Покоївка ледь помітно вклонилася і, кинувши короткий погляд на Кая, додала:

- Пан кравець вже прибув. Поки ви вечерятимете, він зачекає в малій вітальні.

- Чудово, саме так я і планувала.

Марія безшумно зачинила за собою двері, а я знову подивилася на хлопчину.

- Ну що, художнику, гадаю, час зробити невеличку перерву.

Кай запитально підвів очі.

- Перерву?

- Звісно. Навіть найталановитішим художникам іноді треба вечеряти.

Він тихенько розсміявся.

- Тоді... ходімо?

- Саме це я і збиралася запропонувати.

Відчинила двері, пропускаючи Кая вперед, і ми разом вийшли до коридору.

До їдальні дійшли неквапливо. Мій супутник з цікавістю розглядав високі стелі, картини на стінах і довгу галерею, що вела до парадних сходів, однак більше не ставив питань, ніби за сьогоднішній день їх накопичилося так багато, що він вирішив ненадовго дати собі перепочинок.