Розділ 7. Мій світ

Коли я спустилася вниз, Кай з Говардом все ще неквапливо прогулювалися садом. Почувши мої кроки, дворецький обернувся першим і, ковзнувши по мені уважним поглядом, ледь помітно всміхнувся.

- Мушу визнати, міледі, цей костюм вам напрочуд пасує.

Я машинально подивилася на себе.

- Навіть попри квіточки?

- Саме завдяки їм, - незворушно відповів старий. - Здається, я вперше за довгий час бачу, що ви обрали одяг не тому, що цього вимагає нагода, а тому, що він вам справді подобається.

Я мимоволі затримала погляд на яскравій тканині. Мабуть, сперечатися з цим було безглуздо.

- Дякую, Говарде.

Дворецький злегка вклонився.

- Якщо дозволите, я віддам розпорядження щодо вечері. Кухарі вже почали приготування, однак мені хотілося б уточнити, чи не змінилися ваші плани.

Він промовив це так природно, ніби нічого незвичайного за сьогоднішній день не сталося. Я вже збиралася відповісти, коли раптом впіймала погляд Кая. Хлопчина стояв поруч, міцно притискаючи до грудей паперовий згорток, з яким так і не розлучився після булочної.

- А можна... - невпевнено почав він. - Може, просто пироги з'їмо?

Він з таким серйозним виглядом підняв згорток, ніби пропонував справжнє святкове частування, що я не стрималася та посміхнулася. Говард же цілком серйозно подивився спочатку на паперовий пакунок, потім на Кая.

- Боюся, юначе, кухар може сприйняти таку заміну як особисту образу. Він з самого ранку чаклує над вечерею та вкрай болісно ставиться до подібних пропозицій.

Кай миттєво знову притиснув пироги до грудей.

- Тоді не треба його ображати.

Я тихенько розсміялася.

- Не хвилюйся, пироги ми теж обов'язково з'їмо. Просто трохи пізніше.

Хлопчина помітно заспокоївся.

- Говарде, нічого не змінюйте, - звернулася я до дворецького. - Нехай вечеря буде такою, якою її вже запланували.

- Як накажете, міледі.

Він ще раз коротко вклонився і неквапливо попрямував до маєтку, залишивши нас удвох. Я подивилася вслід дворецькому, що віддалявся, потім перевела погляд на Кая.

- Ну що, продовжимо екскурсію?

Хлопчина енергійно кивнув.

- Ви обіцяли показати оранжерею.

- Обіцяла, - усміхнулася у відповідь. - І, повір, там справді є на що подивитися.

Ми звернули на вузьку доріжку, що потопала в зелені, і попрямували до великого скляного павільйону, дах якого вже здалеку переливався в променях вечірнього сонця.

Прозорі двері безшумно відчинилися, пропускаючи нас всередину, і Кай одразу сповільнив крок, з непідробною цікавістю озираючись навкруги. Під високим скляним дахом ніби існував власний маленький світ, наповнений густою зеленню, ароматами квітів і тихим шелестом листя, а вздовж акуратних доріжок вишикувалися десятки діжок і клумб, на яких сусідили рослини, привезені з найрізноманітніших куточків королівства.

- Я такого ніколи не бачив... - майже пошепки зізнався хлопчина, повільно обертаючись навколо себе і намагаючись роздивитися все одразу.

Я мимоволі всміхнулася.

- Батько дуже любив рідкісні рослини і багато подорожував, тому більша частина цієї колекції з'явилася ще задовго до мого весілля. Щоправда, кілька дерев ми з Рейнаром теж привезли з подорожей, а потім садівник настільки захопився їхнім розведенням, що тепер вважає оранжерею головним скарбом всього маєтку.

Кай вже встиг підійти до невеличкого деревця з яскраво-помаранчевими плодами і тепер з цікавістю розглядав його, обережно склавши руки за спиною, ніби боявся випадково торкнутися.

- А це що?

- Кумкват, - відповіла, стаючи поруч. - Його плоди схожі на маленькі апельсини, тільки їсти їх можна цілком, разом зі шкіркою.

- Справді? І смачно?

- Якщо любиш кисле, то цілком.

Хлопчина задумливо кивнув і майже одразу переключився на наступний кущ.

- А це?

- Лохина.

- А поруч?

- Лаванда.

- А он ті квіти?

Я тихенько розсміялася.

- Якщо ти й далі ставитимеш запитання з такою швидкістю, нам доведеться провести тут весь день.

Кай ніяково знизав плечима.

- Так я ж справді нічого цього не знаю.

У його голосі не було ані краплі сорому, лише щире бажання зрозуміти та запам'ятати якомога більше. Ми повільно йшли доріжкою між клумбами, і мені несподівано сподобалося розповідати йому про рослини, які за довгі роки стали настільки звичною частиною мого життя, що я давно перестала звертати на них увагу. Виявилося, дивитися на знайомі речі очима людини, яка бачить їх вперше, - напрочуд цікаво.

Я саме пояснювала, чому деякі орхідеї цвітуть лише кілька днів на рік, а інші здатні тішити господарів майже цілий рік, коли за спиною почулися поспішні кроки.

- Міледі, - Марія шанобливо схилила голову, - перепрошую, що відволікаю, але кімната для юного гостя вже готова. Крім того, мені вдалося підібрати кілька комплектів одягу приблизно його розміру. Звісно, речі, найімовірніше, будуть трохи завеликі, однак до приходу кравця цього буде цілком достатньо.

Я задоволено кивнула.

- Карл зможе приїхати сьогодні?

- Так, міледі. Я вже відправила по нього людину. Пан Лімройт пообіцяв бути одразу після вечері.

- Чудово.

Лише тепер Кай, який до цього з непідробною цікавістю розглядав величезний кущ квітучих камелій, ніби усвідомив, що розмова йде про нього самого. Він машинально смикнув край своєї поношеної жилетки та запитально подивився спочатку на дівчину, а потім на мене.

- Чудово. Дякую, Маріє.

Покоївка злегка вклонилася та поспішила повернутися до будинку, а я ще кілька секунд дивилася їй вслід, подумки відзначаючи, з якою неймовірною швидкістю прислуга встигла виконати всі мої розпорядження.

Повернувшись до Кая, я усміхнулася.

- Ну що, гадаю, екскурсію можна ненадовго перервати.

Він зацікавлено подивився на мене.

- Навіщо?

- Хочу показати тобі твою кімнату. Заодно перевдягнешся, трохи відпочинеш, а потім продовжимо знайомство з маєтком.