Розділ 6. Гість у маєтку Дрейквудів

Евелін Дрейквуд

Щойно ми переступили поріг маєтку, як важкі дубові двері відразу відчинилися.

- Ласкаво просимо додому, міледі, - звично промовив дворецький, однак, помітивши Кая, який визирав з-за моєї спини, на крихту секунди затнувся.

Мабуть, за всі роки служби я вперше побачила, як на бездоганно незворушному обличчі Говарда промайнуло щире здивування. Втім, тривало воно не довше за мить.

- Ласкаво просимо додому, міледі, - вже цілком спокійно повторив він, ніби нічого незвичайного не сталося.

Кай обережно переступив поріг і одразу завмер, не наважуючись іти далі. Його погляд метався просторим холом, високими стелями, широкими сходами зі світлого мармуру та величезною кришталевою люстрою, що звисала майже до другого поверху. Здавалося, хлопчина остаточно перестав розуміти, яким чином кілька годин тому опинився в товаристві господині цього будинку.

- Говарде, - звернулася я до дворецького, знімаючи рукавички. - Це Кай. Деякий час він житиме в нас.

Якщо моя заява і здалася чоловікові несподіваною, він нічим цього не виказав.

- Звісно, міледі, - з легким нахилом голови відповів старий.

І саме в цю мить на сходах з'явилася Марія. Покоївка вже звично поспішала мені назустріч, однак, помітивши незнайомого хлопчика, різко сповільнила крок і запитально подивилася спочатку на мене, а потім на Говарда, ніби сподівалася, що той пояснить, що відбувається.

Судячи з цілком незворушного виразу обличчя дворецького, допомоги чекати не доводилося.

- Маріє, підготуй, будь ласка, одну з гостьових кімнат поруч з моєю спальнею, - попросила я, ніби йшлося про найзвичайніше доручення. - І... гадаю, нам знадобиться одяг для Кая. Поки що можеш підібрати щось з того, що вдасться швидко знайти, а ввечері пошлемо по кравця, щоб він зняв мірки.

Покоївка здивовано кліпнула, але майже одразу опанувала себе.

- Звичайно, міледі.

Я перевела погляд на дворецького.

- Говарде, зробіть мені ще одну послугу. Покажіть Каєві сад і оранжерею. Гадаю, йому буде цікаво, а я тим часом встигну перевдягнутися.

- Із задоволенням, міледі.

Хлопчина розгублено подивився спочатку на мене, потім на дворецького.

- А... мені справді можна?

- Не лише можна, а й треба, - посміхнулася я. - Ти ж сам хотів подивитися сад.

Він невпевнено кивнув, все ще не наважуючись зробити перший крок. Говард же, ніби щодня супроводжував маєтком вуличних хлопчаків, незворушно підійшов до нього.

- Якщо дозволите, юначе, пропоную почати зі ставу. У цей час дня лебеді зазвичай підпливають зовсім близько до берега.

Кай здивовано розплющив очі.

- Справжні?

На губах дворецького вперше з'явилася ледь помітна усмішка.

- Звісно ж.

Я ще кілька секунд спостерігала, як вони разом попрямували до скляних дверей, що вели до саду. Кай йшов обережно, боячись ненароком торкнутися чогось дорогого, а Говард неквапливо розповідав йому про маєток так спокійно і природньо, ніби приймав тут почесного гостя.

Лише переконавшись, що хлопчина остаточно перестав почуватися чужим, я нарешті піднялася до себе. Вперше за довгий час мені належало перевдягнутися не заради чергового світського прийому чи ділової зустрічі. І, як не дивно, саме ця думка несподівано підняла мені настрій.

Піднявшись до себе, я насамперед відкрила дверцята гардероба.

Сукні. Десятки дорогих суконь, підібраних для прийомів, благодійних вечорів, засідань Ради та нескінченних світських заходів, у яких я брала участь радше з обов'язку, ніж за власним бажанням. Рука звично потягнулася до однієї з них, але майже одразу зупинилася.

Ні. Сьогодні мені зовсім не хотілося знову мати такий вигляд, якого від мене очікували інші.

Мій погляд несподівано зупинився на яскравому брючному костюмі з розсипом дрібних польових квітів, що загубився в найдальшому кутку гардероба. Я купила його кілька років тому зовсім спонтанно, піддавшись миттєвому настрою, однак за весь цей час так жодного разу і не вдягнула. Надто легковажний для офіційних зустрічей та надто незвичний для світських прийомів, він лише займав місце серед решти речей, і ще зовсім недавно я навіть подумувала віддати його комусь з покоївок.

Сьогодні ж цей костюм раптом видався саме тим, що було потрібно.

Перевдягнувшись всього за кілька хвилин, я розпустила волосся, дозволивши йому вільно лягти на плечі, і вже збиралася спуститися вниз, коли погляд випадково впав на вікно. Говард з Каєм саме неквапливо прогулювалися садом. Я мимоволі всміхнулася і підійшла ближче.

Вони зупинилися біля довгої клумби, уздовж якої тягнулися невисокі кущі золотавої морошки та темно-синіх ягід ірги. Трохи далі росли кущики лісової суниці, а за ними починалися акуратні ряди жимолості з видовженими темно-фіолетовими ягодами, які садівник особливо беріг, запевняючи, що саме цей сорт вдалося привезти з північних земель.

Говард щось з захопленням розповідав, неквапливо вказуючи тростиною то на один кущ, то на інший, а Кай слухав його з таким непідробним інтересом, що здавалося, ніби кожне слово ставало для нього справжнім відкриттям.

Цікавість взяла гору, і я обережно прочинила вікно.

- ...а ці ягоди можна їсти просто з куща, - саме поясняв хлопчика Говард. - Щоправда, якщо встигнеш раніше за дроздів. Вони вважають, що сад належить виключно їм.

Кай розуміюче кивнув і відразу потягнувся до найближчого куща жимолості.

- Тільки не ці! - цілком серйозно зупинив його дворецький. - Цей сорт вирощують виключно для дуже урочистих похоронів.

Хлопчина так різко відсмикнув руку, що ледь не втратив рівновагу.

- Чому?

Говард витримав коротку паузу, після чого з незворушним виглядом відповів:

- Тому що, якщо з'їсти всі ягоди одразу, садівник поховає мене за зіпсовані насадження.

Кілька секунд Кай ошелешено дивився на дворецького, намагаючись зрозуміти, чи говорить той серйозно, чи знову жартує, а потім до нього нарешті дійшов зміст сказаного. Обличчя хлопчини миттєво осяяла усмішка, і він дзвінко розсміявся разом з Говардом, який, очевидно, був дуже задоволений власним жартом. Несподівано для самої себе я теж не змогла стримати сміху, і саме в цю мить обоє одночасно підвели голови, помітивши мене у відчиненому вікні.