Розділ 4. Ласкаво прошу додому

Я дивилася на Кая, намагаючись зрозуміти, чому ніяк не можу просто попрощатися та піти. Здавалося б, я вже зробила для нього достатньо: допомогла уникнути неприємностей, нагодувала, навіть вислухала його історію. Будь-яка розсудлива людина на цьому і зупинилася б, побажавши удачі та подумки поставивши галочку навпроти чергової доброї справи. Ми зустрілися випадково, допомогли одне одному і мали спокійно розійтися, залишившись лише коротким епізодом у житті одне одного. От тільки сьогодні чомусь цього здавалося недостатньо.

Переді мною стояв не безликий вуличний хлопчик, про якого за годину я благополучно забуду. У нього було ім'я, був характер, було неймовірне почуття власної гідності, яке не дозволило прийняти допомогу просто так, і погляд людини, що надто рано звикла розраховувати виключно на себе. Відпустити його зараз означало свідомо повернути туди, звідки лише кілька хвилин тому мені так хотілося його витягти.

Мабуть, вперше за довгий час я вирішила не шукати розумних пояснень власному вчинку.

- Кай, - покликала, дочекавшись, поки він підведе на мене очі. - А якщо я запропоную тобі пожити якийсь час у мене? Хоча б доти, доки ми не придумаємо, що робити далі.

Хлопчина навіть не одразу зрозумів зміст моїх слів. Кілька секунд просто мовчки дивився на мене, а потім повільно примружився, наче намагався розгледіти те, що ховалося за цією пропозицією.

- А ви... бува, дітьми не торгуєте?

Я настільки розгубилася від несподіваного запитання, що спочатку лише здивовано кліпнула, а вже наступної миті не стрималася й розсміялася. Напевно, вперше відтоді, як Рейнар переступив поріг нашої спальні та вимовив фразу, що перевернула моє життя.

Кай же і далі дивився на мене з цілком серйозним виглядом, явно не розуміючи, що саме викликало таку реакцію.

- Я не з тебе сміюся, - поспішила заспокоїти його, насилу впоравшись з усмішкою. - Просто питання виявилося настільки несподіваним, що я не одразу знайшла, що відповісти.

- То як? - не здавався мій співрозмовник.

- Ні, Каю. Дітей я не купую, не продаю та взагалі не маю до подібних речей жодного стосунку.

Мій супутник ще кілька секунд дивився на мене з тією самою підозрою, ніби до останнього чекав, що я ось-ось зізнаюся в якомусь страшному злочині. Але, не виявивши ні підступу, ні лихого наміру, обережно кивнув і підійшов ближче.

- Тоді... можна спробувати.

Ми неквапливо рушили вулицею.

Допитливі погляди і далі супроводжували нас мало не на кожному кроці. Перехожі крадькома озиралися нам вслід, хтось сповільнював крок, а хтось відверто розглядав нашу дивну компанію. Схоже, мешканці столиці просто не звикли бачити поруч жінку з вищого світу і вуличного хлопчика, які спокійно розмовляли, ніби були знайомі вже не перший рік.

Напевно, ще вчора така увага змусила б мене почуватися незручно. Сьогодні ж мені було цілком байдуже, що саме думають оточуючі. Натомість Кай поступово переставав насторожено озиратися навкруги. Спочатку він відповідав коротко, ніби боявся сказати щось зайве, але варто було розмові торкнутися мого дому, як його очі загорілися непідробною цікавістю.

- Він справді такий великий?

- Навіть надто, - мимоволі всміхнулася я. - Іноді мені здається, що, якщо не заглядати в дальнє крило кілька днів, там цілком можна заблукати.

- І ви там зовсім сама живете?

Питання прозвучало так щиро, що я не одразу знайшла, що відповісти.

- До вчорашнього дня мені здавалося, що ні, - тихо промовила, після чого поспішила перевести розмову. - Зате в нас дуже гарний сад. Навесні там цвітуть яблуні, а ближче до літа розпускаються троянди. Є невеличкий ставок, альтанка, у якій особливо приємно пити чай вечорами, і навіть справжня оранжерея.

- Ніколи не був в оранжереї, - майже пошепки зізнався Кай.

- Отже, сьогодні побуваєш.

Він подивився на мене так, ніби досі не міг повірити, що все, що відбувається, - не сон.

- А мені справді можна?

- Звісно.

Кай на мить замислився, а потім несподівано запитав:

- А яблука просто з дерева їсти дозволяють?

Я не стримала усмішки.

- Взагалі-то садівник цього дуже не любить.

- Отже, не можна?

- Якщо пообіцяєш залишити хоч трохи йому на варення, думаю, ми зможемо домовитися.

Кай тихенько розсміявся. А мене раптом відвідала несподівана думка, що за останню годину ми встигли поговорити про найзвичайнісінькі речі значно більше, ніж з деякими моїми знайомими за кілька років спілкування. Його цікавило абсолютно все: скільки дерев росте в саду, чи живуть у мене собаки, чи правда, що в багатих будинках сходи бувають ширші за вулиці, і чи можна вилізти на дах, якщо дуже захочеться. У цих запитаннях не було ні вдавання, ні бажання справити враження - лише щира цікавість, якої мені так бракувало серед людей, що оточували мене всі останні роки.

За розмовою ми й самі не помітили, як дісталися кінця вулиці. Перед нами височіли масивні ковані ворота з гербом роду Дрейквудів, а по обидва боки від них тягнулася висока кам'яна огорожа, що приховувала більшу частину маєтку від допитливих очей.

Щойно воротар помітив мене, важкі стулки безшумно почали розходитися в різні боки. Кай завмер. Я навіть не одразу зрозуміла чому, а потім озирнулася і побачила вираз його обличчя. Напевно, коли я говорила про великий будинок, він уявляв собі просторий особняк.

А за воротами відкривався зовсім інший світ.

Широка під'їзна алея, що потопала в зелені, йшла далеко вперед, гублячись серед вікових дерев. По обидва боки простягалися ідеально доглянуті газони та клумби, над якими вже працювали садівники, а десь вдалині, відбиваючи сонячні промені, виблискувала гладінь невеликого ставка. Сам особняк височів у глибині маєтку, настільки величний, що збоку радше нагадував справжній палац, ніж чийсь дім.

Кай повільно перевів погляд з особняка на мене.

- Це... ваш будинок?