Розділ 3. Обід

Вирішивши, що на цьому історія закінчилася, я неквапливо продовжила прогулянку. І лише звернувши за ріг, уловила за спиною обережні кроки. Не надто гучні, але достатньо наполегливі, щоб змусити мене насторожитися. Я різко зупинилася - кроки теж стихли.

Повільно озирнувшись, зустрілася поглядом з тим самим хлопчиком. Він завмер лише за кілька кроків від мене, міцно притискаючи до грудей загорнуті в папір булки, і мав такий вигляд, ніби його спіймали за чимось дуже ганебним.

Кілька довгих секунд ми мовчки розглядали одне одного, поки зрештою хлопчина не витримав першим.

- Пані... а вам випадково не потрібен помічник?

Я здивовано звела брови.

- Помічник?

- Ну... - він ніяково переступив з ноги на ногу. - Я сильний. Можу носити сумки, підмітати подвір'я, рубати дрова, виконувати доручення. Я швидко вчуся, чесно.

Останні слова пролунали так поспішно, ніби він боявся, що я розвернуся та піду, не давши йому договорити.

- Це ти так вирішив віддячити мені за булки? - не втрималася я від усмішки.

Хлопчина відразу серйозно кивнув.

- Я не жебракую. Просто... звик віддавати борги.

Я мимоволі всміхнулася.

- І як же звати такого принципового юнака?

Він помітно розслабився.

- Кай.

- Просто Кай?

Хлопчина кивнув.

Дивно. Діти з хороших родин зазвичай без запинки називали прізвище, інколи навіть перелічували всіх титулованих родичів до третього коліна. А от ті, кому прізвище давно вже нічого не давало, обмежувалися одним іменем.

- Що ж, просто Каю, - промовила, - і де ж ти живеш?

Усмішка зникла з його обличчя так швидко, ніби її й не було.

- По-різному.

Ця відповідь мені зовсім не сподобалася.

- Це як?

Хлопчина знизав плечима з таким виглядом, ніби говорив про найзвичайнішу річ у світі.

- Якщо пощастить - у притулку. Якщо місць немає... де доведеться.

На кілька секунд запала тиша.

Я дивилася на худорлявого підлітка, що стояв переді мною, і раптом спіймала себе на думці, що ще вчора, почувши подібну історію, обмежилася б пожертвою на користь якогось міського притулку. Щиро вирішивши, що виконала свій обов'язок. А сьогодні переді мною стояла не безлика «дитина, яка потребує допомоги» зі звіту благодійного товариства.

Переді мною стояв Кай і терпляче чекав моєї відповіді, ніби заздалегідь був готовий почути відмову. Напевно, надто часто чув її раніше. А я раптом спіймала себе на думці, що зовсім не хочу зараз іти. Можна було залишити йому кілька монет або оплатити обід, як я вчинила б ще вчора, подумки похвалити себе за добру справу та рушити далі. Але чомусь все це раптом здалося неправильним.

Рішення прийшло саме собою. Я зробила крок вперед і простягнула йому руку.

- Підеш зі мною, Каю?

Хлопчина недовірливо подивився спочатку на мою долоню, потім мені в очі.

- Куди?

- Для початку пообідаємо.

Він ковтнув.

- Справді?

- Справді.

На щастя, довго вмовляти Кая не довелося. Варто було мені запропонувати пообідати, як його шлунок зрадницьки нагадав про себе гучним бурчанням. Хлопчина одразу ж ніяково опустив голову, ніби організм щойно виказав якусь страшну таємницю, а я лише зробила вигляд, що нічого не почула, і першою попрямувала до невеличкого кафе, розташованого через дорогу.

Ледь переступивши поріг, Кай помітно занервував. Він намагався триматися ближче до мене, обережно озирався навкруги та з таким інтересом розглядав обстановку, що мені не важко було здогадатися - подібні заклади він бачив хіба що крізь вікно. Поки нас проводжали до вільного столика, хлопчина йшов напружено, ніби щомиті чекав, що хтось зупинить нас і вимагатиме негайно піти.

Я не стала ставити зайвих запитань. Просто замовила обід на двох, дозволивши Каєві самому обрати все, що йому захочеться. Щоправда, він довго не наважувався навіть відкрити меню, повторюючи, що йому достатньо звичайної юшки та шматка хліба, і лише після моїх наполегливих умовлянь погодився додати печиво та великий шматок ягідного пирога.

Коли офіціант нарешті приніс замовлення, вся награна стриманість хлопчини зникла без сліду. Він так стрімко накинувся на їжу, що, здається, перші кілька хвилин навіть не помічав нічого навколо. Я не квапила його і не робила зауважень, чудово розуміючи, що голод не надто переймається правилами пристойності.

Лише згодом Кай випадково підвів голову та зустрівся зі мною поглядом. Я саме неквапливо різала м'ясо і спокійно продовжувала обідати, ніби нічого незвичайного не відбувалося. Хлопчина завмер з ложкою в руці, повільно перевівши погляд на власну тарілку, після чого квапливо витер губи серветкою, випростав спину та вже значно обережніше взявся до їжі, крадькома повторюючи мої рухи.

Мені довелося зробити вигляд, що я нічого не помітила.

Не тому, що це виглядало смішно. Навпаки. У його незграбних спробах триматися так само, як трималася я, було стільки щирого бажання не осоромити ні себе, ні жінку, яка запросила його за один стіл, що всередині несподівано защеміло.

Звісно, наша поява не залишилася без уваги. Деякі відвідувачі, впізнавши мене, здивовано перезиралися, інші без жодного сорому розглядали дивну пару - жінку в дорогій сукні та худорлявого вуличного хлопчика в поношеному одязі. Кілька разів я ловила на собі відверто цікаві погляди, а одна літня пані навіть щось невдоволено прошепотіла своїй супутниці, однак я воліла не звертати на це жодної уваги.

Кай теж помітив чужу цікавість. Я бачила, як він мимоволі зіщулився та опустив погляд у тарілку, ніби шкодував, що взагалі погодився зайти до цього кафе. Але, переконавшись, що мене зовсім не хвилює чужа думка і я спокійно їм, підтримуючи невимушену розмову, поступово розслабився. Наприкінці обіду він вже не здригався від кожного косого погляду та навіть дозволив собі скуштувати пиріг, який до того вперто відкладав на самий край тарілки.