Розділ 2. Прогулянка

Покинувши межі маєтку Дрейквудів, я не одразу звернула на головну вулицю, а просто йшла вперед, дозволяючи ногам самим обирати дорогу. Поспішати було нікуди. Мабуть, вперше за довгі роки мене ніхто не чекав у визначений час, не потрібно було підтримувати світську розмову, усміхатися потрібним людям чи вдавати, що мене щиро цікавлять останні плітки вищого світу. Скасувавши всі зустрічі, я несподівано виявила, що зовсім не уявляю, чим зайняти власний день.

Дивне відчуття. Все життя я прожила в столиці. Тут народилася, виросла, закінчила академію та вийшла заміж. Здавалося б, кожна вулиця мала бути знайома до останнього камінця бруківки. І все ж місто виглядало зовсім інакше. Чи, може, змінилася я сама?

Колись ми з подругами могли після занять безцільно блукати цими кварталами до самого вечора. Ми заглядали до маленьких кондитерських, сперечалися про останні новини, приміряли капелюшки в дорогих крамницях виключно заради сміху, а потім довго гадали, хто з нас першою вийде заміж і яким виявиться майбутній чоловік.

Тоді життя здавалося нескінченним, а майбутнє - напрочуд простим. Ми були впевнені, що завжди залишимося такими ж близькими.

Дивовижно, як легко час вміє доводити протилежне. Спочатку рідкими стали зустрічі, потім і листи приходили дедалі рідше. Хтось виїхав та обзавівся сім'єю, а дехто з головою поринув у роботу. А потім і я сама перестала помічати, як звичні посиденьки з подругами змінилися нескінченними прийомами, благодійними вечорами та обов'язками леді Дрейквуд.

Напевно, в цьому не було нічиєї провини, просто так сталося. Я настільки глибоко занурилася в нове життя, що одного дня зрозуміла: озиратися назад вже ніколи.

Зупинившись біля вітрини невеличкої кондитерської, я мимоволі всміхнулася. Здається, саме тут ми з дівчатами колись купували тістечка, а потім, влаштувавшись просто на бортику фонтану, обговорювали викладачів академії і будували плани на майбутнє. Я примружилася, розглядаючи вивіску.

Ні... Та кондитерська була через два будинки. Цю відкрили вже пізніше.

- Старієш, Евелін, - тихо пробурмотіла собі під ніс і несподівано всміхнулася.

Виявляється, розмовляти з самою собою не так вже й страшно.

Аромат свіжої випічки я відчула задовго до того, як побачила невелику пекарню на розі вулиці. Теплий, затишний запах свіжого хліба, ванілі та кориці ніби сам потягнув мене за собою. Над головою тихенько дзеленькнув сріблястий дзвіночок.

Всередині виявилося несподівано затишно. За скляною вітриною рівними рядами лежали рум'яні батони, пироги з ягідною начинкою, хрусткі багети, пухкі булочки і духмяні слойки, від самого вигляду яких шлунок недвозначно нагадав, що за сніданком я майже нічого не з'їла.

- Доброго ранку, міледі, - привітно всміхнулася літня жінка за прилавком.

Я на мить розгубилася. Востаннє сама купувала випічку... навіть не пригадаю коли. Зазвичай цим займалися кухарі або керуючий, який заздалегідь складав список необхідних продуктів.

- Доброго, - усміхнулася у відповідь. - Будьте ласкаві... он ту булочку з яблуками та корицею.

Жінка вправно загорнула покупку в цупкий папір і простягнула мені.

- Дякую.

Тепла випічка приємно зігрівала долоні, наповнюючи повітря тонким ароматом кориці. Розрахувавшись, я вже збиралася вийти назад на вулицю, коли звідкись праворуч долинули гучні голоси.

- Пусти!

- Ану стій!

Я машинально озирнулася, але одразу ж зробила ще один крок до дверей. Мало що сталося. Напевно, мати сварить пустотливу дитину або продавець спіймав малого бешкетника, який поцупив зайве яблуко. Ще вчора я без вагань пройшла б повз. Зрештою, яке мені діло до чужих проблем? Але сьогодні ноги чомусь відмовилися підкорятися звичці.

Я зупинилася і все ж озирнулася. Неподалік від сусідньої пекарні молоденька продавчиня міцно тримала за зап'ястя худорлявого хлопчика років десяти. Одяг висів на ньому мішком, подекуди був забруднений, а надто велика жилетка помітно настовбурчувалася на грудях, ніби під нею він щось ховав.

- Пусти! - відчайдушно виривався хлопчик.

- Спершу поверни те, що вкрав! - не поступалася дівчина, вільною рукою намагаючись розстебнути його жилетку.

Хлопчина зіщулився ще сильніше. Я і сама не помітила, як підійшла ближче.

- Відпустіть дитину.

Мій голос пролунав спокійно, але досить твердо, щоб обоє одночасно повернули голови.

Продавчиня здригнулася. На мить мені навіть здалося, що вона послухається, однак пальці лише сильніше стиснули тонке зап'ястя хлопчика. Вона швидко ковзнула по мені поглядом - від дорогої сукні до акуратної сумочки, - і лише потім сердито промовила:

- Цей злодюжка вкрав кілька булок. Гадаєте, я повинна просто відпустити його? - У її голосі звучало не стільки роздратування, скільки відчай. - Нестачу потім вирахують з моєї зарплатні. Я й так працюю тут майже без вихідних, а якщо господар дізнається...

Вона зупинила себе, шумно втягнувши повітря, та сердито витерла ніс тильним боком долоні. Лише тепер я зрозуміла, що дівчині самій навряд чи виповнилося вісімнадцять. Мабуть, ще зовсім недавно вона й сама була такою ж дитиною.

Я перевела погляд на хлопчика. Він перестав вириватися, насторожено спостерігаючи за нами, але й далі продовжував міцно притискати щось до грудей.

- Відпустіть його, - вже м'якше попросила я. - Я оплачу все, що він узяв.

Дівчина недовірливо насупилася.

- Справді?

- Справді.

Вона ще кілька секунд вагалася, ніби чекаючи на підступ, але потім повільно розтиснула пальці. Хлопчик не втік. Лише обережно ступив крок назад, насторожено поглядаючи то на мене, то на продавчиню.

Я відкрила сумочку і дістала гаманець. На щастя, сьогодні вранці машинально переклала його зі старої сумки, інакше ситуація вийшла б доволі незручною. Не обтяжуючи себе підрахунками, висипала на долоню кілька срібних монет і простягнула їх дівчині.

Та розгублено подивилася спочатку на гроші, потім на мене та обережно взяла лише одну.