Розділ 1. Перший крок

Ніч минула без сну. Хоч би як я намагалася переконати себе, що ранок мудріший за вечір, думки знову й знову поверталися до вчорашньої розмови. Рейнар, як і обіцяв, перебрався до другої спальні, залишивши мені нашу, але легше від цього не стало. Навпаки, незвична порожнеча поруч лише сильніше нагадувала, що колишнім моє життя вже не буде.

Лише під ранок мені все ж таки вдалося ненадовго задрімати, однак наполегливий стукіт у двері безжально вирвав з тривожного забуття.

- Доброго ранку, міледі.

Марія, як завжди, увійшла до спальні, не чекаючи відповіді. Молода покоївка служила у нас вже третій рік і давно встигла вивчити мої звички. Поки я повільно підводилася з ліжка, вона розсунула щільні портьєри, впускаючи до кімнати яскраве сонячне світло, після чого впевнено попрямувала до гардеробної.

Звичайний ранок. Звичайні дії. Тільки я чомусь почувалася зовсім чужою серед всього цього.

- Сьогодні обіцяють чудову погоду, - весело зауважила Марія, перебираючи сукні. - Гадаю, ось ця підійде найкраще.

Вона дістала темно-синє вбрання зі сріблястою вишивкою та звичним рухом приклала її до мене.

- Навіщо?

Слово зірвалося з губ раніше, ніж я встигла подумати. Дівчина здивовано кліпнула.

- Перепрошую, міледі?

Я перевела погляд з сукні на дівчину.

- Навіщо мені вбиратися?

На кілька секунд у кімнаті запала тиша.

- Але ж... у вас зранку зустріч з леді Ешвуд, - обережно нагадала покоївка. - Ви самі просили нічого іншого не планувати. Після сніданку на вас чекають у міському притулку, потім благодійний комітет, а ввечері...

Дівчина затнулася, помітивши вираз мого обличчя. Ще вчора цей розпорядок здавався цілком звичним. Кожен мій день був розписаний ледь не похвилинно: прийоми, благодійні вечори, зустрічі з дружинами аристократів, опіка над притулками, організація свят, візити, яких належало завдавати виключно тому, що цього вимагав статус дружини одного з найвпливовіших драконів імперії.

Я завжди вважала, що саме так і має виглядати життя заміжньої жінки. Але сьогодні вперше замислилася... А чого хочу я сама? Не леді Дрейквуд, дружина Рейнара, і не господиня цього будинку. А я.

Ця думка виявилася настільки несподіваною, що я мимоволі всміхнулася. Прожити тридцять років і лише зараз поставити собі таке просте запитання.

- Міледі? - невпевнено покликала Марія.

- Скасуй зустріч з леді Ешвуд.

Покоївка розгублено завмерла.

- Перепрошую?

- Всі зустрічі на сьогодні, - спокійно уточнила, розплітаючи косу. - Скажи, що я погано почуваюся. Це буде не така вже й велика брехня.

- Як накажете.

Марія все ще виглядала спантеличеною, але сперечатися не стала. А я підійшла до вікна та вперше за довгий час зрозуміла, що сьогоднішній день мені не хочеться прожити за чужим розкладом.

Дівчина вже збиралася повернути сукню назад до гардеробної, але я її зупинила.

- Ні, залиш.

Покоївка запитально підвела на мене погляд. Я провела долонею по м'якій тканині та несподівано для самої себе посміхнулася.

- Вона й справді чудова. Тільки сьогодні я вдягну її не заради зустрічі з леді Ешвуд.

- А заради чого, міледі?

Я на мить замислилася.

- Заради прогулянки.

Марія здивовано кліпнула.

- Просто прогулянки?

- Просто прогулянки, - повторила вже впевненіше. - Здається, я надто давно не виходила з дому без мети, розкладу та десятка обов'язків.

Сніданок минув у незвичній тиші.

Зазвичай у цей час Рейнар вже сидів на чолі столу, переглядаючи ранкову кореспонденцію, розповідав про плани на день або між іншим цікавився моїми. Сьогодні його місце порожніло, і я була вдячна долі за цей невеличкий перепочинок. Після вчорашньої розмови мені зовсім не хотілося знову дивитися йому в очі та вдавати, ніби ми й досі живемо колишнім життям.

Неквапливо допивши чай, я піднялася до себе.

Марія вже чекала в спальні, допомогла застебнути сукню та звично простягнула сумочку. Я машинально відкрила її, збираючись покласти всередину щоденник, з яким не розлучалася останні кілька років. У ньому було розписане все моє життя. Зустрічі, візити, списки покупок, нотатки для слуг, дні народження, річниці, доручення чоловіка... Часом мені здавалося, що без цього невеликого записника я просто забуду, як мене звати.

Пальці завмерли над потертою шкіряною обкладинкою. А потім я повільно закрила щоденник і поклала його назад до шухляди письмового столу. Натомість дістала зовсім чистий блокнот і пір'яну ручку.

- Міледі? - здивовано покликала Марія.

- Гадаю, сьогодні вони знадобляться мені значно більше.

Не знаю, чому саме ці прості речі здалися такими важливими. Напевно, тому, що вперше за довгий час мені не хотілося жити за чужим розкладом. Захотілося просто прожити день так, як захочу я сама.

Спустившись вниз, я вийшла на ґанок. На подвір'ї вже чекала карета з гербом Дрейквудів, а поруч стояв Радерік. Побачивши мене, він звично відчинив дверцята та шанобливо схилив голову.

- Міледі.

Я лише ледь помітно всміхнулася і похитала головою.

- Сьогодні ти вільний, Радеріку.

Візник розгублено кліпнув.

- А як же ви?

- Не хвилюйся. Я вже достатньо доросла дівчинка, щоб самостійно дістатися до міста.

Він явно хотів заперечити, але за довгі роки служби надто добре засвоїв, що сперечатися з господинею марно. Тож лише мовчки відступив вбік.

Я пройшла повз карету, неквапливо ступаючи посипаною світлим гравієм доріжкою. Підбори тихо постукували по дрібному камінню, ранкове повітря приємно холодило обличчя, а попереду повільно відчинялися ковані ворота маєтку Дрейквудів.

У якийсь момент я несподівано спіймала себе на думці, що за останні десять років жодного разу не залишала дім ось так. Без заздалегідь продуманого маршруту, супроводу та необхідності дотримуватися нескінченних правил, яких вимагало становище дружини одного з представників Ради.