79

***Лінель***

— Та що ж це відбувається? Невже світ сказився? Коли я нарешті зможу побути зі своїм демоном?

Ці та інші питання вирували в мені нестримним вихором.

Ось тільки дізналася, що стану матусею — й знову хтось припхався.

— Друг чи ворог? — запитала я, зробивши крок у бік подруги.

— Посланці від короля світлих ельфів. Їх двоє, — квапливо пояснила Міра, розправивши на собі сукню різким рухом.

Ніжно-блакитний шовк тихо затріпотів, виблискуючи золотими нитками.

— І чого їм треба? — пролунав баритон Фатума.

Розвівши руками, водяниця лише похитала головою — мовляв, хто ж його знає.

— Піду поговорю з ними.

Тільки-но я сіпнулася до дверей, як мене спинила міцна чоловіча рука. Демон підхопив попід лікоть і владно потягнув до себе. Жодної поваги до особистих кордонів.

— Ти чого? — закліпала я очима, дивуючись такому нахабству.

— Будь тут, — відкарбував наказ, без жодного натяку на усмішку. Він точно не жартував.

Знову він за своє взявся. Оце його «будь тут» дратувало мене до божевілля. Хіба Фантика життя не навчило? Не запам’ятав, що я не слухаюся наказів?

Демон відьмі не указ. Навіть якщо він і коханий.

— Ніхто не знає про те, що ти живий, — нагадала я, поглянувши на нього з докором. — Якщо вийдеш до ельфів, вони повідомлять короля Елевонта та Августа. А від цих опецьків добра не чекай. І до того ж — якби прийшли зі злими намірами, не чекали б, поки до них вийдуть. Уже давно винесли б двері й нас разом з ними. Тому, я гадаю, що тобі краще сидіти тихесенько. — Поміркувавши, додала вже спокійніше: — Будеш нашим тузом у рукаві. Якщо щось піде геть погано — розберешся з незваними гостями.

— Згодна з Лі, — Міра швидко закивала, раз у раз зиркаючи на двері. — Та й небагато їх — два хирлявих ельфика. Для нас із Лі це навіть не суперники. Пара вдалих ударів кочергою — і вони вже в тихому царстві, сплять, мов дітки у тиху годину.

Фатум глянув на подругу дивно, наче оцінював її розумові здібності.

— І я досі не розумію, навіщо ти Фантому, — ляпнув він ні се ні те.

— Це ти до чого хилиш? — я стала на захист Міри, склавши руки в боки.

— Та так, — зітнув плечима. — Думки вголос. Не зважай, квіточко. — Його погляд ковзнув до дверей. — А ви йдіть, твоя думка слушна. Я буду на сторожі, і, у випадку чого, знищу кожного, хто насмілиться тебе образити, — на останніх словах він аж загарчав, мов дикий звір.

Ого…

Я мало не засвистіла — зазвичай Фантик не погоджувався зі мною, а гнув свою лінію. Звісно, мене не зупиниш, але раніше демон на це не зважав.

Не марнуючи часу, ми з Мірою подалися до ельфів. Вони й так зачекалися.

На диво, ті стояли сумирно, під дверима. Пики — незворушні, схожі між собою, мов дві краплі води.

На міцних тілах — сріблясті обладунки, що відбивали кожен дотик світла. Плечі прикривали напівпрозорі наплічники, а до поясу були прикріплені мечі.

— Пані Лінель? — озвався один із прибулих.

— Угу, — кивнула я.

— Ми тут за особистим наказом короля Елевонта, — ельф із фіалковими очима простягнув мені витончений футляр із перламутровою китичкою. — Лист від нашого правителя.