74

***Лінель***

Може, ми б і поговорили. Але нам знову завадили. Нічого незвичного.

До кімнати ввалилися з десяток охоронців у важких металевих обладунках. Брязкотіли своїми латами й мечами так, що аж вуха закладало.

— Княже, ми врятуємо вас, — гаркнув диким собацюрою один із них.

Виструнчився й змахнув мечем, демонструючи серйозність намірів.

Певно, він був головним, оскільки решта демониськ, послідувавши його прикладу, подіставали власну зброю і стали в бойову стійку. Теж мені загін рятівників.

Я ледве стрималася, щоб не ляснути себе по чолу. Ну що за народ ці демони?

Перед ними слабка жінка, а вони тут мечами розмахалися.

— Приберіть зброю, — зі злістю пробасив Фатум, ховаючи мене за своєю широкою спиною. — Якщо бодай хтось торкнеться до неї пальцем — зітру на порох, — голос коханого вібрував від люті.

Це було так мило. Не те, що він погрожував охоронцям, а його бажання захистити мене. Як же мені цього не вистачало.

Лише сьорбнувши лиха та спробувавши розлуку на смак, я зрозуміла, наскільки втонула в цих почуттях.

Кохання до Фатума нагадувало бурхливий океан, що з радістю прийняв мене у свої води. Ласкавий до мене й гнівливий з ворогами.

— Княже, ваші компаньйони... — палець охоронця вказав на стіну, біля якої лежали леви. — Не знаю, які чари на вас наклали, та це не ви.

— Як ти посмів сперечатися та ставити під сумнів мої слова? — хижо звузивши очі, Фатум зробив крок уперед.

Попри те, що він не мав жодної зброї, виглядав страхітливо. У ньому відчувалася дика енергія та сила. Нині це був не просто закоханий чоловік, а демон долі — потойбічна істота з чорним вогнем у очах.

У повітрі запахло смаженим. Дехто даремно пішов проти свого володаря.

— Але ж подивіться, що стало з покоями, — не вгавав демон-охоронець. — Міледі ван Лафферт та її брат знищили їх. Можливо, боролися з вами, а потім причарували. Тому ви нічого й не пам’ятаєте.

Він свято вірив у те, що говорив. Упевненість вбачалася в кожному русі чи погляді. Навіть рівне дихання ніби промовляло: «Зло тут, і ми маємо його знищити».

Простір навколо нас затремтів від напруги. Схоже, мого коханого князя збиралися врятувати навіть, якщо він сам буде опиратися.

І що придумати? Можливо, знову вперіщити водою? Я вже наче навчилася її контролювати.

Поки я думала-гадала, голос подав Фантом. Чоловік виглядав спокійним, я б навіть сказала байдужим. Ніби те, що відбувалося зараз, не вартувало уваги.

— Виконайте наказ свого володаря або готуйтеся сконати, — сказав так, мов відрізав. Не погрожуючи, а попереджаючи.

— Розкажеш потім мені про свого знайомого, — не зводячи очей з вартових, тихо кинув через плече Фатум. І, здається, в його голосі забриніли ревнощі.

Однак, окрім мене, його почув і князь розбитих сердець.

— Серйозно? — звівши брови, Фантом ковзнув поглядом по брату. — Ось так і роби добро. Ще й винним зроблять.

Побіжно зиркнувши на нього, я не помітила в блакитних очах злого блиску. Це була гра. Він не ображався на Фатума і точно не жалкував про свій вчинок. Просто був чоловіком із своєрідним гумором.

— Якщо ти й справді допоміг мені, то я в боргу не залишусь, — мовив коханий, відсуваючи мене подалі за спину.

Точно ревнував. Хотів закрити мене від усього світу, вкотре нагадавши, що я належу демону долі.

— Натовчімо кілька пик? — безтурботно спитав Фантом, дістаючи руки з кишень.

— Доведеться, — відповів Фатум, спостерігаючи за вартовими, що так і не склали зброю.