72

***Лінель***

— Ти що наробив? — пискнула я, ледве втримавшись на ногах.

Фатум зненацька втратив свідомість. А через те, що перед цим він вчепився у мою сукню, так і посунувся на мене.

Ох і важкий мій Фантик. Раніше якось не помічала цього. А тепер зрозуміла, що гора м’язів — то не завжди добре.

— Ходімо, — Фантом опинився поруч зі мною.

Підхопив непритомного брата під пахви й потягнув до моєї кімнати. Добре, що ми були недалеко від неї. Бо якби хтось із слуг чи охоронців помітив, що ми кудись тягнемо господаря палацу, точно б підняли лемент. А тоді вже й у нас із князем розбитих сердець з’явилися б великі проблеми.

Щойно за нами зачинилися важкі дубові двері, Фантом поклав Фатума на ліжко.

— Проведемо ритуал тут, — коротко пояснив, знімаючи з грудей амулет у формі серця, пронизаного блискавкою.

— Так швидко? — не вірячи власним вухам, перепитала я.

В душі панувало сум’яття. Наче й радісно, але й тривожно. А якщо щось піде не так? Я ж навіть не знала всіх ризиків. Так хотіла повернути коханого, що й не розпитала про все детально.

Підійшовши до ліжка, я прибрала з чола Фатума неслухняне пасмо. Ковзнула поглядом по рідних рисах. На обличчі демона панував тихий спокій, тому це мене трохи заспокоїло.

— Намилувалася? — уточнив Фантом, втрачаючи терпіння. — У нас не так багато часу, — вкотре нагадав.

Я кивнула й неохоче відступила.

Думала, що буду спостерігати за діями демона, але помилилася. Тільки-но Фантом торкнувся грудей брата, як двері захиталися, мов від землетрусу. Піддаючись натиску, дерево затріщало.

— Агрррррр, — пролунало знайоме гарчання.

В кімнату ступили леви. Чорне хутро настовбурчилося, мов голки у їжаків. Пащі роззявлені, а в очах — гнів.

Вони прийшли рятувати господаря. І за інших обставин я б лише зраділа їхній вірності. Але зараз...

— Що будемо робити? — звернулася до свого союзника, рука якого завмерла біля мундира Фатума.

Він встиг розстебнути тільки один ґудзик. До ритуалу так і не дійшов.

— Відволічи їх, — наказав той, повернувшись до справи, яку розпочав раніше. — Мені потрібно п’ять хвилин. Я спробую зробити все максимально швидко.

Легко сказати: «відволічи». І як мені боротися з двома левами?

Поки я міркувала над цією складною задачкою, звірі опинилися надто близько.

— Агррррр, — грізно гарчали, не зводячи темних очей з мене й Фантома.

Немов перегукувалися між собою, обговорюючи план дій. А я не могла нічого розібрати й не знала, що вони робитимуть. Ясно одне: хорошого годі й чекати.

— Стійте! — верескнула, загородивши собою шлях до ліжка. — Ми не скривдимо його.

Мабуть, мої слова не переконали левів. Вони перезирнулися, а тоді, гарикнувши ще лютіше, підскочили на задні лапи й плигнули на мене. Темні кігті розітнули повітря біля обличчя, мало не зачепивши його.

Від несподіванки я підстрибнула на місці. Судомно перебираючи в голові всі можливі варіанти, пожалкувала, що не маю нині своїх чар.

Потрібно було запитати у Міри, на що здатне її тіло, але тоді було не до цього. Я поспішала повернути коханого і геть не подумала про такий паскудненький розвиток подій.

Очі поспіхом ковзнули кімнатою. Однак нічого з того, що можна було б використати для захисту, я не знайшла.

А тим часом леви знову стрибнули в мій бік. Яка ймовірність того, що вони не зачеплять мене? Чи була вона взагалі?