71

***Фатум***

З невідомих причин мене зацікавила сестра ван Лафферта. Не сказав би, що сподобалася як жінка, але щось у ній було.

Немовби всередині дівчини пломенів дикий вогонь. Рвався назовні хижим звіром і водночас чарував своїм гарячим норовом.

Мені хотілося поговорити з нею наодинці. Без зайвих очей і вух. Лише вона та я.

Вартуючи в коридорі поблизу її кімнати, я чекав слушної нагоди. І мені пощастило.

Ліна з’явилася. Одягнена, ніби маленька принцеса. Така мила й повітряна у своїй лазурній сукні з пишною спідницею.

— Міледі, — підійшов до неї, виринувши з пітьми.

— О, — тільки й мовила вона, прикриваючи рота долонькою. — Тобі... тобто вам тут не можна бути.

Не знаю, що це означало, але від близькості дівчини мені стало спекотно. Щось у глибині душі стріпонулося. Дивна радість розлилася нутром.

— Я хотів... — різко замовк, бо й сам не знав, чого хотів. Діяв ірраціонально і тільки тепер зрозумів, наскільки дивним виглядав у ніжно-блакитних очах.

— Ми ж нещодавно розмовляли, — Ліна хитро примружилася. — Чи ви вже так швидко прийняли рішення й готові віддати нам дзеркало? Гм, не думала, що вам вистачить кількох годин, — закінчила, замислено наморщивши чоло.

— Скажіть, — зробив крок, зменшивши відстань між нами до критичної. — Ми бачилися з вами раніше? Ви мені нагадуєте когось, але я не можу пригадати, кого саме.

Не стримавшись, дівчина хмикнула, невдоволено скрививши вуста.

— Це у вас, княже, стільки знайомих жінок, що вже й не пам’ятаєте всіх?

— Мене не цікавлять «всі», — виділивши останнє слово, я інстинктивно схилився до її обличчя. — Розкажіть про себе... Чому поруч із вами я відчуваю себе... живим? — з вуст злетіла чесність, якої я й сам від себе не очікував.

Певно, даремно відкрився. Миловидне личко аж зблідло від такої правди.

Ясна річ. Я б теж не зрадів, якби на мене накинулися з купою дивних питань.

Дівчина закусила нижню губу, а я спостерігав за цим, затамувавши подих. Рух видався мені до болю знайомим. Але ж Ліна не єдина жінка, що кусає вуста.

— Нам не слід розмовляти, — тихо мовила красуня, розвертаючись.

— Ні! — я загарчав.

Дідько! Що зі мною відбувається?

Рука потягнулася до тонкої талії й оповила її, мов тенета. Ще один знайомий рух...

— Що... — в очах відтінку темної карамелі спалахнув вогонь. — Що ви собі дозволяєте?

— Перевіряю.

Дівчина завмерла з широко відкритим ротом. Вона була здивована, спантеличена, вражена... але не злякана. Страхом там і не пахло. Лише цікавістю, змішаною із чимось до біса солодким. Чимось, що мені хотілося спробувати на смак.

Тендітна долонька злетіла до моїх грудей. Туди, де було кам’яне серце. Тихе й холодне.

Як же мені закортіло, щоб воно ожило. Забилося для дивовижної Ліни ван Лафферт. Але серце вперто мовчало, не впізнаючи в дівчині істинну. І це неабияк розчаровувало.

— Не слід нічого перевіряти, — тихо прошепотіли пухкі вуста. — Я — не та, що вам потрібна.

— Звідки ви це знаєте? — спитав, не бажаючи відпускати її.

— Скоро самі дізнаєтесь, — Ліна смикнулася, намагаючись вирватися з моїх рук. Немов маленьке пташеня, що жадало покинути гніздечко.

— Я... я не можу, — міцніше стис тканину сукні. — Не можу відпустити вас. Щось усередині мене змушує бути тут.

Зненацька біля нас пролунав голос Фіцо.

— Все складається чи не найкраще.

Це останнє, що я почув перед тим, як сили покинули мене, віддаючи темряві.